Автор – Гончаренко Р., переклала з німецької Ведмідська О., перекладач Free Voice IAC. 

Джерело: Die Welt

www.dw.com

www.dw.com

Уже минуло два роки з тих пір, як була проведена лінія розмежування на сході України. Саме тут живе багато етнічних росіян. Яке ж життя ведуть ті, хто знаходяться по київську сторону лінії? Репортажі з Сєвєродонецька.

Зона військових дій знаходиться на відстані більш ніж 200 км, проте варто залишити Харків, і війна на сході дає про себе знати. Весь у вибоїнах, автошлях М 03 перетворився на військову дорогу.

Тут можна наткнутися на вантажівки з гарматами чи конвой автоцистерн, що їдуть на схід, на розвішані плакати, які рекламують то українську армію,то пропонують поїздки автобусом до Москви. Ближче до Слов’янська стають помітними наслідки війни: підірваний міст, що є тепер меморіалом битв, які тут відбулися.

Рівно два роки тому 5 вересня 2014 року Україна підписала першу угоду про припинення вогню з проросійськими сепаратистами з Донецька та Луганська (Мінськ-І). Протривала ця угода всього лише декілька тижнів, проте лінія розмежування, проведена за цей час, продовжує існувати і далі.

Недовіра Києву

Лінія розмежування проходить саме через ті території, де проживає багато етнічних росіян. Їх тут більше третини. Як же зараз живеться тим, хто знаходиться по київську сторону лінії? Знайти відповідь на це питання можна спробувати в Сєвєродонецьку.

Індустріальне місто, що налічує близько 130 000 жителів, перетворилося на тимчасову столицю тих територій Луганської області, які підконтрольні Києву.  Сам Сєвєродонецьк був заснований у 50-х роках минулого століття, коли Радянський Союз почав розбудовувати тут центр хімічної промисловості.

Труби хімічного заводу „АЗОТ“ навіть викарбувані на лику міста.  Цей завод є найбільшим підприємством у Сєвєродонецьку, що до війни передусім забезпечував сільське господарство перегноєм.  Тепер же він пустує.

Ще в молоді роки історії України Сєвєродонецьк прославився як центр сепаратизму. Під час прозахідної „Помаранчевої революції“ у кінці 2004 року саме сюди з’їхалися на конгрес проросійські політики зі сходу та півдня країни. Вони погрожували Києву відокремленням.

Десять років потому місто належало до так званої „ЛНР“, доки сепаратисти не втекли під натиском української армії. Великі битви тут не точилися.

Москва не затаврована ганьбою

З того моменту, як сепаратисти залишили місто, над ним майорять українські синьо-жовті прапори, проте настрій людей не є таким однозначним. Багато людей не довіряють новому київському уряду чи вважають, що останній їх ігнорує. Така позиція стає очевидною у приватних розмовах, які (на прохання) проводяться без використання мікрофонів.

Жінка похилого віку, що за часів Радянського союзу переїхала з Сибіру до Сєвєродонецька, розповіла нам з відчутним гнівом у її голосі, як у 2014 році українські солдати направляли на неї зброю. Вона винуватить у конфлікті Київ, а не Москву.

Місцеві політики говорять про те, що більшість людей саме так і думає. Більше половини жителів є проросійськими. Під час численних виборів саме „Опозиційний блок“ (політична сила, що була сформована після розпаду проросійської партії „Партія регіонів“) отримував більшість голосів.

Російська мова домінує

Чи існує справді загроза для росіян на сході України, як нам про це повідомляють з Москви? Примушують їх українізуватися? Ситуація якраз виглядає зовсім по-іншому.  Здається, що саме українська мова потребує захисту. На вулицях Сєвєродонецька можна почути виключно російську. Із 21 шкіл у 8 навчання ведеться лише на російській. Одна з таких шкіл – це школа №18.

Директор школи Наталя Фоменко говорить: „Уже надходили пропозиції щодо заснування україномовних класів“. Проте ініціатива зазнала невдачі через відсутність зацікавленості у батьків. „Більше 3-5 заяв ми не отримували“. Під час розмови директор вільно переходить на українську мову і складається враження, що це не становить для неї жодної проблеми. „У мене ніколи не було з цим проблем, ніхто ніколи мене не переслідував“, – говорить Фоменко, яка сама є вчителем російської мови.

Після цього директор школи розповідає про випадок, який здається типовим для сьогоднішньої України.  Проукраїнська неурядова організація неофіційно хотіла перевірити школу. „Хтось їх сповістив, що я сепаратистка“, – розповідає Фоменко.

Директор говорить, що прийшли дві жінки, що хотіли поговорити з учнями 11 класу. „Тоді мені стало моторошно, тому що у нас були підлітки-біженці з Донецька і Луганська, і мені було відоме їхнє ставлення“, – повідомляє директор. Проте тривоги були даремними: жіночки подякували їй за „чудову виховну роботу“.

Музика як культурний міст

Особливо можна відчути російську культуру в Сєвєродонецькому обласному музичному училищі, що носить ім’я знаменитого радянського композитора Сергія Прокоф’єва.  Тут на стінах висять портрети російських та радянських майстрів музики. І навіть видніються  українські імена. Директор Наталія Юрченко запевнює, що тут дбають про обидві культури.

Більшість учителів викладають російською, особливо музичні предмети. „Тільки навчання гри на бандурі проводиться українською“, – розповідає Юрченко. Із 160 студентів є лише одна дівчинка, що говорить українською. „Важко сказати, яка культура нам ближче“, – говорить українською Ольга Булєкова, викладачка історії та філософії в училищі.

Коли мова заходить про Росію та війну на сході України, обидві викладачки замислюються. Чи є Росія агресором? „У це важко повірити“, – говорить Юрченко. “Музичне училище є „аполітичним острівцем“, що противиться війні, – стверджує Булєкова і додає: – Сюди можна прийти, глибоко вдихнути і відключитися”.

„На вулиці можна було чути грім гармат, а ми проводили екзамени“, – згадує викладач. Місто, що живе в тіні війни, також має дещо з цього. Булєкова розповідає, що ще ніколи музичне училище не проводило стільки концертів для жителів, як за останні два роки. Усі квитки завжди розходяться “на ура”.