Автор – Кроне-Шмальц Г., переклала з німецької Вачко М., перекладач Free Voice IAC 

Джерело: Lokalkompass

www.focus.de

www.focus.de

Ви ще памятаєте, як було у розпал холодної війни? Злий росіянин чигав усюди, тоді як добрий виходець із Заходу захищав свої цінності. «Добрий» та «поганий» були чітко розділені. Орієнтація – це не проблема.

Через чверть століття справи ускладнилися: політика розряджання, роззброєння, перестройка Горбачова, об’єднання Німеччини, кінець конфронтації між Сходом та Заходом. Величезний шанс спільно, а не проти один одного, обдумувати майбутнє, пропонувати один одному свій досвід та міркувати, як можна конкретно досягнути порозуміння націй – одну із оголошених цілей німецької зовнішньої політики, за якою кожен повинен почуватися у безпеці, у всіх має все бути краще, спірні глобальні питання обговорюватимуться на основі довір’я між Сходом та Заходом. Який шанс!

Саме в цей час я жила в Москві. Якою великою була надія, яким великим було захоплення та якою стабільною стала мотивація разом будувати кращий світ.

Ще через чверть століття від цього не залишилося і сліду. Чому? Хто або що змарнував ці шанси? Із партнера Росія стала стратегічним партнером – іншими словами, кимось, від кого не можна вимушено позбутися, але з ким краще не мати спільних справ; НАТО ж, що, на жаль, наприкінці 80-х не розпалося або щонайменше не переформувалося, розглядає Росію у найновіших заявах взагалі як загрозу.

Із правдою тут така справа. Британський філософ Джон Стюарт Мілл підсумував дилему кінця 19 ст. у такому реченні: «Оскільки ніхто не володіє правдою, добре про неї сперечатися». Демократичні західні суспільства вихваляються, що вони вміють це робити  та саме цим і займаються. Наша конституція гарантує нам свободу преси та думки, хоча деякі договори на роботу передбачають зобов’язальні обмеження. Плюралізм є цінністю. Чому ж на все, що не підходить до мейнстримної аргументації, без точної перевірки чіпляють ярлик «пропаганда»? Бо тоді не треба ознайомлюватися зі змістом? Як тільки хтось зображує західним користувачам медіаподії із російської перспективи, того одразу підозрюють , що він діє «за наказом» чи, у кращому випадку, є корисним ідіотом машини пропаганди, яку він не помічає через свою наївність. Інформаційна війна, гібридна війна та схожі «бойові» поняття визначають дебати замість серйозної суперечки щодо змісту.

Питання правди не дає спокою всім журналістам. На мою думку, найближче можна наблизитися до правди, якщо, по-перше, прийняти вислів Джона Стюарта Мілла, що ніхто не володіє правдою та якщо, по-друге, спробувати з’ясувати причину інтересів. Кому це на користь, що там відбувається? Чому ця інформація поширюється саме зараз? І варто враховувати ще один пункт: змусити себе та інших не трактувати це двояко. А те, чи це робиться з підтекстом чи без, для наслідків не має значення.

Звичайно, що пропаганда є! Звичайно, керована інформація може бути зброєю. Звичайно, так вдається оживляти образи ворогів, приховані на рівні підсвідомості. Однак не лише з російського боку.

Сьогодні говорять про наратив та розуміють під тим структуризацію та тлумачення подій за певним зразком. «Російська анексія Криму сколихнула європейський мирний порядок», – таке ми часто чуємо й читаємо. Західний наратив. Попри легітимне питання, яку роль відіграла війна в Югославії та бомбардування Сербії у 1999 році в отриманні чи порушенні європейського мирного порядку, справа Криму не така однозначна, як це здається. Утім, фраза «незаконна анексія Криму» стала стандартною, і її не варто вживати в офіційних промовах. Якщо ж усе-таки вживати, то це загрожує політичному та медійному становищу. Усі рішення та розвиток подій, які передували відокремленню Криму, не висвітлювали послідовно. Хто сьогодні ще говорить про недостойні суперечки щодо України перед договором про асоціацію України з ЄС? Кого ще сьогодні цікавить, що Росія вказувала на хитку ситуацію в Криму, яка неминуче вималювалася через перебування там російського Чорноморського флоту? Тоді говорили, що раціонально порозумітися щодо особливого статусу півострова. Однак думка, яку поодиноко висловлювали у західних колах, змусити Брюссель, Київ та Москву про це поговорити, відразу відкинули як абсурдну з неосвіченим (чи то-пак зарозумілим) зауваженням: що до цього має Росія?

Суперечка про те, як правомірно ставитися до подій у Криму та як їх врешті-решт політично оцінювати, не точиться. Хто покроково пояснює сецесію Криму без використання терміну «анексія», у кращому випадку попався на вудочку московської пропаганди.

Більшість медіакористувачів не є спеціалістами з міжнародного права, але мають право на те, щоб їм пояснили стан речей так просто, як можливо, щоб вони могли оцінювати політичні рішення. У іншому разі демократія не має сенсу.