Автор – Попфалуші Д., аналітик ІАС

Бути екологічним зараз у моді. Це стосується як окремих особистостей, так і держав та їхніх угруповань – перехід на відновлювальну енергетику, зменшення вуглецевого сліду, впровадження «зелених тарифів». І цим діяльність у сфері екології не обмежується. Проте існує й інша сторона монети: дедалі більше, захоплюючись екологічними стандартами, ці положення потрапляють під негативний вплив, який особливо відчутний зі сторони лобістів та бізнес-груп, і проявляється він у використанні екологічних норм і стандартів у корисливих цілях. Певно, кожен не раз у своєму житті зустрічався з поняттям протекціонізму, проте чи багато хто знав про існування «зеленої» гілки цього явища? Думаю, ні. Саме тому ця стаття призначена збільшити обізнаність ширших кіл населення з поняттям «зеленого» протекціонізму як такого, основних сфер його поширення та впровадження.

http://www.123rf.com/photo_4005719_global-ecology-concept.html

http://www.123rf.com/photo_4005719_global-ecology-concept.html

Почнемо з того, що глобальна економіка здійснює надзвичайно сильний вплив на світову політику. Зважаючи на те, що економічна могутність є складовою частиною позиції держави на міжнародній арені та визначає її силу або слабкість, міжнародні економічні відносини можуть стати тим важелем, який зумовить високе рангування країни в міждержавних відносинах. Одним з елементів економічного впливу на авторитет держави є політика протекціонізму. Вона є однією з двох найвідоміших форм державного захисту національних інтересів на світовому ринку (інша форма – фрітрейдерство, або повна свобода торгівлі). Зі змінним успіхом відбувалося чергування цих двох ринкових систем, починаючи з ХVІІІ ст.

Варто зауважити, що саме поняття “протекціонізм” (англ. рrotectionism від лат. рrotectio – прикриття, захист, заступництво) в широкому сенсі означає економічну політику держави щодо захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції шляхом використання тарифних і нетарифних інструментів торговельної політики або визначається як система заходів, спрямованих на захист інтересів національних виробників, а також на заохочення і стимулювання національного виробництва [1, с. 18]. У вузькому сенсі під протекціонізмом слід розуміти митну політику, що здійснюється з метою обмеження або недопущення товарів іноземного походження на внутрішній ринок держави. Розвиток протекціоністських тенденцій дозволяє виділити декілька форм протекціонізму: селективний – направлений проти окремих країн або окремих товарів; галузевий – захищає певні галузі, передусім сільське господарство, в рамках аграрного протекціонізму; колективний – проводиться об’єднаннями країн відносно країн, які в них не входять; прихований – здійснюється методами внутрішньої економічної політики.

Протекціонізм як напрямок державної політики виник у розвинених державах під час останніх фінансових криз світової економіки, та напрямлений на захист внутрішнього виробника на державному ринку товарів і послуг. Станом на сьогодні виділяють 2 типи протекціонізму: 1) традиційний – характерним є застосування таких бар’єрів, як антидемпінгові заходи та компенсаційні мита проти нібито субсидованих галузей в інших країнах; 2) новий – включає введення нового екологічного регулювання в галузях природної сировини та виробництва. Контроль імпорту з багатьох країн, що розвиваються, і країн з слабкою економікою відбувається з метою захисту менш конкурентних вітчизняних виробників [4].

Враховуючи сучасні тенденції руху державної політики в напрямку «екологізації» через збільшення антропогенного впливу на природу, неефективне природокористування та ресурсну взаємозалежність більшості країн світу, останній тип протекціонізму, який включає названі вище екологічні аспекти, набуває зараз дедалі більшої популяризації. Саме тому захист навколишнього середовища є не тільки нагальним питання соціокультурних відносин, але накладає свій відбиток і на міждержавні відносини, які все більше заглиблюються в питання екологічного способу ведення господарства та роблять його важливим складником своєї зовнішньої політики як такої.

Термін «екологізація», який часто використовується науковцями та публіцистами задля опису збільшення впливу природнього середовища на людину та структури, створювані нею, ще донедавна був малопоширеним, і популярність здобув лише наприкінці ХХ ст. Під поняттям «екологізація міжнародних відносин» ми розуміємо процес неухильного та послідовного поширення екологічних ідей, підходів і принципів на усі види та форми міжнародних відносин з метою охорони навколишнього природного середовища та раціонального природокористування, гарантування міжнародної екологічної безпеки та переходу до якісно нової соціо-еколого-економічної моделі розвитку світової спільноти [3, с. 79]. Проте така модель розвитку суспільства потребує реструктуризації державної політики. На тлі можливого інструментарію «екологічної» політики можна виділити один із відносно нових «структурних елементів» урядових заходів у сфері екологічного виробництва – «зелений» протекціонізм, що також виник через глобалізацію проблем забруднення навколишнього середовища. Основними тенденціями, які спричинили оформлення цієї форми протекціонізму в один з інструментів здійснення зовнішньої політики деякими розвиненими світовими державами, є: 1) Підвищення почуття нагальності глобальних екологічних проблем – кліматичних змін, біорізноманіття, води; 2003 р. є «піком добування нафти» і супроводжується зростанням загальної стурбованості з приводу сфери енергетики; 2) Збільшення навантаження на поновлювані джерела енергії (визначається по-різному) і на зростання кількості транспорту на нафтовому паливі; 3) Продовження використання промислових і сільськогосподарських хімікатів; 4) Поширення однотипних і загальнообов’язкових стандартів (органічних, лісових продуктів, риби) та обов’язок їх промислової сертифікації [7]. Ці тенденції відобразилися і на підході до ведення зовнішньої торгівлі – почала проявлятися амбівалентність економічної політики через поєднання останньої із екологічною стандартизацією процесів виробництва, що і відбивалася на імпорті продукції [5].

Protectionism_l

https://www.lib.uwo.ca/news/business/2011/09/20/protectionism.html

«Зелений» протекціонізм є певним синтезом кількох аспектів суспільного та міждержавного співіснування. «Зелений» протекціонізм це:

  1. Навмисне застосування тарифів, державних закупівель, субсидій або інших традиційних нетарифних заходів щодо захисту або підтримки «зеленої» промисловості, яка зароджується в країні (наприклад, паливний етанол). Варіант: небажання лібералізувати екологічні товари, щоб захистити продукти подвійного використання (наприклад, насоси);
  2. Стратегічне використання екологічної політики, щоб захистити або підтримати вітчизняну промисловість (наприклад, залишки хімічних речовин у текстильній промисловості або сільськогосподарській продукції), зелену або не зелену;
  3. Державні екологічні політики, які ненавмисно призводять до зменшення доступу іноземних виробників на внутрішній ринок (наприклад, нові закони про пестициди) [7];
  4. Сукупність заходів на урядовому (внутрішньодержавному та міжнародному) та суспільному рівнях (громадські рухи й організації), які створюють відповідні умови та підґрунтя для здійснення неправомірних заходів еколого-економічного впливу на торговельну політику тієї чи іншої держави.

«Зелена» протекціоністська політика включає «зелені» заходи, що відображаються в національних пакетах стимулювання економіки, задля отримання певної економічної вигоди. На більш конкретному рівні це означає, що вони включають у себе імпортні обмеження на основі довільно визначених критеріїв.

Ці заходи найкраще характеризувати як тіньові (murky). Ще більш нечіткими залишаються кампанії, проведені екологічними групами або неурядовими громадськими організаціями (НГО) задля зменшення імпорту з країн, що розвиваються. Справа в тому, що економічно слабкі держави часто шукають нових партнерів у економічно розвинених країнах, і ними, як правило, стають саме конкуруючі промисловці в країні постачання. Зважаючи на це, заручившись підтримкою громадських активістів, та чи інша компанія буде в змозі отримати необхідні їй преференції як від імпортного обмеження, так і від розширення внутрішньодержавного ринку збуту та його часткової монополізації.

Особлива небезпека сучасного протекціонізму полягає в його нетиповості. «Усе частіше протекціонізм проявляється в непрямих формах, наприклад, у субсидіях, підтримці покупців вітчизняної продукції, кон’юктурних пакетах і так далі. Це ускладнює як оцінювання його масштабів, так і протидіє йому».

Основним же гаслом перспективної екологічної політики повинен бути принцип: «За забруднення навколишнього середовища відповідає передусім виробник» – така система врегулювання є першою умовою раціонального функціонування екологічної та торговельної політики країни. Разом з тим, високі витрати на використання екологічно чистої сировини та підтримання відповідних стандартам умов виробництва впливають на конкурентність позицій окремих продуцентів і країн. Багато дослідників вважають, посилаючись на такі тенденції, що найефективнішим способом врегулювання цього питання буде координування екологічної та зовнішньоторговельної політики на макроекономічному рівні з урахуванням міжнародних договорів. Такі домовленості в рамках Світової організації торгівлі (СОТ) повинні сприяти недопущенню екологічного демпінгу – обмеження експорту з держав, які не здійснюють активну екологічну політику та економлять на витратах, напрямлених на захист навколишнього середовища. З іншої сторони, вони повинні обмежувати «екологічний імперіалізм», який зараз трактується не тільки як політика, направлена на переміщення «брудних» виробництв до менш розвинених держав, але і як політика у сфері екологічної стандартизації, що розробляється без урахування реальних можливостей держав, що розвиваються, впроваджувати ці екологічні стандарти.

У європейських державах, починаючи з 1950-х рр., коли вони зіткнулися з потоками американських, а згодом і японських інвестицій, використовували багато механізмів задля гарантування того, що національні інтереси не зазнаватимуть утисків. Формальні механізми включали валютний контроль і обмеження іноземних інвестицій у таких секторах, як оборонна і культурна сфери. На неформальному рівні для контролю іноземних інвестицій використовувалися механізми типу преференцій державним підприємствам, накладання заборони на «перехоплення влади» та «добровільні обмеження» транснаціональним корпораціям [2, с. 15-18].

«Зелена» трансформація економіки не повинна бути використана задля здійснення протекціоністських заходів. Протекціонізм, передусім у державах “Великої 20-ки”, є як ніколи актуальним та потребує регулювання на міжнародному рівні.

Згадуючи також і світову фінансову кризу, потрібно зазначити, що вона суттєво вплинула на збільшення ваги протекціоністських заходів на зовнішньоторговельну політику. Вплив можна трактувати по-різному:

  • загалом, розвинені країни досі утримуються від підвищення тарифів для захисту або підтримки будь-якої галузі, в тому числі «зелених» галузей промисловості; відбулося обмеження тарифів, деякі навіть зменшувалися;
  • криза, цілком можливо, сприяла тому, що стратегічне використання екологічної політики для захисту вітчизняних галузей стало більш прийнятним;
  • криза підштовхнула потік державних інвестицій до інфраструктури довкілля, зокрема в галузь відновлюваних джерел енергії, екологічно чистих автомобілів і очищення води;
  • через згадані вище та інші фактори інвестиції починають надаватися переважно вітчизняним виробникам, що ставить під питання, чи вважати такі заходи «консервуванням» і захистом місцевої промисловості [7].

Тим не менш, економічна криза завжди збільшує внутрішньодержавний тиск стосовно захисту в цілому.

У розвинених країнах, до яких ми відносимо і більшість держав-членів Європейського Союзу (ЄС), враховуючи потреби захисту екології, приймаються рішення про обмеження імпорту, використовуються нетарифні бар’єри у вигляді спеціальних технічних стандартів та маркування товарів, що підтверджують їхню екологічну чистоту. Для країн, що розвиваються, все це створює перешкоди розвитку їхнього експорту. Ці держави переживають через те, що поняття «зеленої економіки» використовується для прикриття цементування глобальної непаритетності розвитку і запобігає подальшій індустріалізації. Прикладом цьому виступає «зелений» протекціонізм, який, у вигляді штрафного мита, обмежував би імпорт “не зелених” продуктів із країн, що розвиваються [6].

Таким чином, «зелений» протекціонізм:

  • має як позитивні, так і негативні сторони;

    green-protectionism

    https://www.aei.org/publication/green-protectionism/

  • здійснюється на трьох рівнях: внутрішньодержавному (введення окремих податків та мит урядами держав), суспільному (через лобіювання окремих інтересів залученням НГО та екологічних рухів) та міжнародному (через правовий аспект діяльності міжнародних торговельних інститутів);
  • сприяє поглибленню торговельного дисбалансу між розвиненими державами та країнами «третього світу»;
  • викликає міжнародно-правові колізії;
  • зустрічає супротив як у населення держави, так і в численного штату експертів-екологів.

Отже, прослідкувавши прояви «зеленого» протекціонізму, можна підсумувати, що така політика має більше негативних сторін, аніж позитивних, сприяє погіршенню міждержавних відносин та збільшенню суперечок на міжнародному рівні. Однак багато розвинених держав продовжують вдаватися до цього виду протекціонізму, як приховуючи, так і застосовуючи його відкрито.

Протекціоністська політика в інтересах вітчизняних постачальників створює проблеми для всіх – виробників, працівників, споживачів – не тільки в бідних, але й у промислово розвинених державах. Протекціонізм став однією з головних причин економічної стагнації в Західній Європі в 1970-х рр. і її значного відставання в темпах зростання від Сполучених Штатів у 1980-х. Проте зараз така політика набуває все більших обертів, від чого страждають як країни «третього світу», так і розвинені держави. Державна політика у сфері охорони довкілля повинна покращувати стан довкілля та сприяти стабілізації кліматичної ситуації у світі. Однак відбувається регрес. Зважаючи на важливу світову подію – Кліматичний саміт у Парижі – країни повинні ще раз подумати та переосмислити свою політику, як природоохоронну, так і політико-економічну, тому що на порядку денному стоїть виживання людства, що, погодьтеся, є явно не побічним ефектом впровадження закону чи політики, а запорукою нашого життя.

Список використаних джерел:

  1. Дягтерева О. И. Организация и техника внешнеторговых операций / О. И. Дягтерева // МэиМО. – 2006. – №4. – с. 18-20.
  2. Сулейманов М. Д.Протекционизм или фритредерство – выбор зависит от конкретной ситуации / М. Д. Сулейманов // Российское предпринимательство. – 2012. – №24 (222). – С. 15-18. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.creativeconomy.ru/articles/27114/
  3. Федунь О. Екологізація міжнародних відносин у контексті сталого розвитку / О. Федунь // Вісник Львів. ун-ту. Сер. Міжн. відн. – 2012. – Вип. 30. – с. 78–86.
  4. Green Protectionism: The New Tool Against Forestry in Developing Countries // A World Growth Report, – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://worldgrowth.org/site/wp-content/uploads/2012/06/WG_Green_Protectionism_Forestry_Report_6_10.pdf
  5. Roberts J. M. Green Protectionism / J. M. Roberts // The American. – 2010. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.aei.org/publication/green-protectionism/
  6. Messerli P. Green Economy – Neues Schlagwort oder Chance für nachhaltige Entwicklung und Umwelt? / Messerli – Bern: Centre for Development and Environment (CDE), 2010. – 5 p.
  7. Steenblik R. Trade Implications of Policy Responses to the Crisis Green Protectionism / R. Steenblik // OECD, Trade & Agriculture Directorate Joint World Bank – CEPR  Conference, Brussels, 26‐27 May 2009. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://graduateinstitute.ch/files/live/sites/iheid/files/sites/ctei/share