Автори: Воронов Андрій, Свелеба Уляна, аналітики Free Voice Information Analysis Center

hvylya.net

hvylya.net

Офіцери проти Ердогана: змова 15 липня та її провал

У ніч із 15 на 16 липня 2016 року заколотники блокували рух через Босфор у Стамбулі та вивели на вулиці міста танки та частини гарнізону. Було припинено телерадіомовлення, інтернет-зв’язок. Аналогічні події відбувалися в столиці – Анкарі. Там, де військовим чинили опір, вони застосували зброю – розгорілися сутички та перестрілки, з’явилися жертви, загальна кількість яких, за окремими даними, перебільшила 240 чоловік.

Участь у перевороті взяли генерали Генштабу, представники командування сухопутних сил (1-а загальновійськова армія), військово-повітряних сил, керівники військових академій та училищ. Лідерами виступу ЗМІ називають полковника Мухаррема Косе, полковника Мехмета Огуза Аккуса, майора Еркана Агіна та підполковника Догана Уйсала. У більшості своїй лише офіцерський склад ВМФ не підтримав путч. Не підтримали бунтівників й інші силові структури – розвідка, поліція, служба безпеки.

Уночі президент звернувся до народу та закликав людей виходити на вулиці. Прихильники Ердогана та його політичного курсу послухалися свого лідера та масово вийшли чинити опір путчистам.

Проте дуже скоро контроль над ситуацією взяли урядові сили. До ранку неділі заколот було фактично придушено. Більше 1000 військових було заарештовано в ніч на 16 липня. До вечора неділі за грати було кинуто ще близько 2000 військових та суддів. Усім обвинуваченим, окрім спроби державного перевороту, інкримінують також підготовку замаху на президента.

Події 15-16 липня в Туреччині ще раз продемонстрували гостроту вікового протистояння армії та уряду. Виступ генералів та офіцерів виявився невдалим через прорахунки у його підготовці та ряд інших факторів.

Путчисти блокували мости та дороги в Стамбулі та Анкарі, зайняли центри телерадіомовлення (у тому числі будівлю Turk Telekom), проте вони недооцінили можливості сучасних мобільних технологій: саме завдяки мобільному додатку Реджеп Ердоган зумів звернутися до нації з закликом чинити опір.

Бунтівні офіцери також не змогли блокувати Ердогана, який у ніч на 16 липня знаходився на курорті в Мармарисі. Саме звідти президент зумів вилетіти до Німеччини, хоча головний аеропорт імені Ататюрка в Стамбулі перебував під контролем повсталих.

Офіцери не знайшли підтримки практично в жодної політичної сили всередині країни. Проти перевороту виступили курдські партії, помірковані партії, націоналісти та ліві сили. Лідер найбільшої опозиційної Народно-республіканської партії Кемаль Киличдароглу закликав суспільство до єдиної реакції проти спроб військового перевороту. Провідник турецьких націоналістів Девлет Бахчелі особисто подзвонив прем’єр-міністру Біналі Йилдириму і зазначив, що військовий переворот у будь-якій формі в країні неприйнятний. «Ціна, яку Туреччина заплатить, буде значно вище в разі громадянської війни в країні. Як єдиний турецький народ, ми повинні дистанціюватися від усіх видів втручань, що створюють ризик нашій національній єдності і цілісності».

Представник курдської Демократичної партії народів Селахаттин Демірташ заявив: «Ми засуджуємо путч. Ми взагалі виступаємо проти будь-якої спроби перевороту. Ми в нашій країні, на нашій землі повинні забезпечити рівноправне життя для всіх. Вчорашня спроба державного перевороту показала, що в Туреччині поки ще немає справжньої демократії».

Лідери Робочої партії Курдистану (визнаної терористичною в Туреччині) заявили, що не підтримують ні офіційну владу Туреччини, ні організаторів перевороту: «Ми не можемо підтримувати жодну зі сторін, що створюють систему, в якій, за визначенням, немає місця ані курдському народу, ані будь-якій демократії». Така позиція курдів не є дивною, оскільки вони не очікують підтримки ні від військових, ні від Ердогана.

Навіть опозиційний дисидент-філософ та письменник Фехтуллах Гюлен, який вимушений жити в США та якого Ердоган  назвав ідейним натхненником бунту, не висловив підтримки змовникам навіть суто декларативно.

Військові також не заручилися підтримкою інших держав: ті зайняли вичікувальну та обережну позицію, а коли заколот захлинувся, зазначили свою прихильність законному турецькому уряду. Так вчинила і Росія, яка ще недавно мала конфлікт з Ердоганом, і США, і країни ЄС. Єдиною державою, яка радісно сприйняла звістку про переворот, була Сирія: лояльні до Башара Асада сили святкували в цю ніч так, немов  би виграли громадянську війну.

Не мали союзників змовники і серед силових відомств країни, не кажучи вже про духовенство. Більше того, за декілька годин до початку виступу бунтівних військових відбувся злив інформації про підготовку акції, про що дізналася розвідка. На сторону Ердогана стали навіть ті, хто у 2013 році виходив на акції протесту на площі Таксім.

Офіцери не сформулювали адекватних гасел та зрозумілої програми, яку б вони зуміли запропонувати населенню. Їхній короткий виступ по телебаченню після захоплення головних телеканалів не мав необхідного мобілізаційного ефекту і залишився непоміченим.

А головне, військові не врахували, що авторитет Ердогана в суспільстві все ще досить значний: чинному президенту довіряє близько половини населення. Це зіграло вирішальну роль у долі перевороту, що став першим в історії республіки.

Тепер в Ердогана розв’язані руки для того, щоб після масових чисток, звільнень та арештів ще більше зміцнити свою владу, отримавши чи не диктаторські повноваження. Проте зараз турецька армія – це важко поранений звір, який стікає кров’ю, але від цього не стає менш небезпечним для чинного режиму.

Не можна обійти увагою значення подій у Туреччині для України. З точки зору політичної вигоди, Києву краще підтримати змовників – навряд чи Україні потрібен на півдні сусід, який намагається відновити Османську імперію на засадах консервативного ісламу. Історія україно-турецьких відносин протягом віків не була безхмарною. Проте, заявити про підтримку офіцерів для Києва було б самогубством у плані політичного іміджу: коли країни Європи та США засудили спробу перевороту, Україна з її проєвропейським курсом не може вчинити інакше. До того ж, псувати відносини зі стратегічним союзником, яким є уряд Ердогана (доволі ситуативним, треба зауважити) зараз також немає жодної потреби. Пригадаймо, пік українсько-турецької дружби припадав саме на час конфронтації Туреччини з Росією.

У ЗМІ з’явилася досить різна інформація щодо витоків змови. Деякі експерти вважають ці події впливом Москви чи Вашингтону. Інші впевнені, що все це – вдале інсценування, ініціатором якого є сам Ердоган з метою зміцнити власні позиції та отримати моральне та політичне право провести чистки в лавах збройних сил та військової опозиції. Навряд варто шукати у спробі державного перевороту сліди Кремля чи Вашингтону. Так само, як і вважати ці події лише постановкою з боку президента Туреччини. Коріння липневої змови в Стамбулі та Анкарі лежить в особливостях історичного розвитку країни та турецького суспільства у ХХ столітті. І поки продовжується з боку уряду курс прихованої ісламізації, слід чекати нових виступів з боку збройних сил – авторитетного та непохитного гаранту світського ладу в Туреччині.