Автор – Умланд А., переклала з німецької Демчук О., перекладач Free Voice IAC 

Джерело: Focus Online Politik

www.focus.de

www.focus.de

Незважаючи на анексію Криму, втручання Росії в український конфлікт та російські бомбардування в Сирії, багато впливових осіб у Німеччині захищають Росію: на їхню думку, Росія не є державою-агресором. Андреас Умланд, експерт з українського питання, вважає, що такий настрій можливий через історичне відчуття відповідальності німців перед росіянами за злочини, скоєні за часів Другої світової війни.

Холоднокровність Кремля при бомбардуванні Алеппо і незворушність, з якою Москва нещодавно відхилила пропозиції німецького уряду щодо порятунку мирного населення міста, нанесли ще один удар і без того зіпсованому іміджу Путіна в Німеччині. З огляду на те, що рейтинг довіри до керівника Кремля падає все нижче, залишилося небагато німецьких спостерігачів, прихильних до російського керівництва.

Так почала змінюватися німецька громадська думка щодо російського керівництва ще до того, як у Німеччині були опубліковані результати двох найважливіших нещодавніх американських досліджень про путінський режим. У своїй монографії «Путінська Клептократія» професор Карен Давіша у найдрібніших деталях викриває сьогоднішнє правління Росії як міжнародний мережевий злочинний синдикат.

У своєму дослідженні, названому за російським прислів’ям «Менше знаєш – краще спиш», колишній московський кореспондент «Financial Times» і «Wall Street Journal» Девід Саттер розповідає, чому сумнозвісна серія терактів у російських житлових будинках 1999 року була, ймовірно, таємною кампанією російської розвідки задля сприяння Путіну посісти президентський пост.

Від розуміння Путіна до розчарування

Ще два роки тому переважна більшість німецької громадськості та еліти вважали московське керівництво норовливим та непростим у співпраці, та все ж повноцінним і респектабельним партнером.

У 2014 році багатьом здавалося, що Росія потерпає від гонінь Заходу, що зазнав тріумфу, та провокацій українських націоналістів, немов невдаха, який те й робив, що реагував на загрозливі зміни по сусідству в Криму та на Донбасі.

Сотні журналістів, політиків, держслужбовців, діячів культури, представників бізнес-кіл та телевізійних сатириків, часто далеких від проблем у Східній Європі, нарікали на «українську справу». Слідом за кремлівською пропагандою без розбору повторювалися байки про «путч», «громадянську війну», «фашистів», «вплив США», «експансію НАТО» та інші спрощені та перекручені слухи для того, щоб сконструювати виключний випадок, якому не було б рівних.

В очах багатьох німецьких впливових осіб таке буцімто хитке становище Росії на периферії стало поясненням неочікуваної бурхливої реакції Кремля. А в далекій від дійсності інтерпретації деяких спостерігачів-конспірологів узагалі стало виправданням діям Росії.

Поведінка Кремля повторюється: «фашистськими» завжди виявляються інші в регіоні

Утім, тим, хто вже тоді слідкував за східноєвропейським простором, було ясно, що поведінка Кремля в Україні йшла за раніше випробуваним сценарієм Москви у Молдові та Грузії, де в якості виправдання введенню російських військ слугували і надалі слугують «фашизм», «СС», «геноцид» та інші образи для залякування.

У контексті популярної серед німців думки, що причиною подібної поведінки з боку Росії став можливий вступ України до НАТО, варто згадати, що в конституції Молдови від 1994 року прописаний позаблоковий статус країни. З тих пір з боку Кишинева не було жодних ознак наміру вступити до НАТО, крім того, відсутній безпосередній кордон між Молдовою та Росією.

Ці та інші відмінності від майбутніх членів НАТО – України та Грузії – Молдова зберегла не через майже двадцятип’ятирічну нелегальну окупацію російськими загонами. Однак скільки німців могли б уже в 1992 році позначити на карті Європи Трансністрію – пострадянську псевдодержаву з керівництвом у Москві?

Уже майже рік Кремль розгортає свою кампанію в Сирії – у зовсім іншому контексті в географічно та культурно більш віддаленому вогнищі напруження – так само агресивно і ще відкритіше, ніж до того в Україні, Грузії та Молдові.

Нові дані про вражаючі невдачі Кремля в межах і поза межами Росії в різноманітних сферах, зокрема в медіа- та кіберпросторі, безпеці, спорті, захисті даних, щотижня лідирують у новинах з Москви.

Забутий український дискурс 2014 року в Німеччині

Так чи інакше, це теж вплинуло на оцінку давнішої німецької презентації, комунікації, дискусії та відтворення псевдогуманітарного наративу Кремля про перебіг українського конфлікту під прикриттям історії та політики відстоювання власних інтересів. Утім, публічної самокритики від німецьких партій, медіа та інтелігенції не чути й досі, хоча до 2015 року Німеччина нейтрально висловлювалася з приводу російсько-українського конфлікту.

Незважаючи на це, після останніх подій багато німців зрозуміли, що, всупереч їхнім недавнім уявленням, керівництво Росії набагато цинічніше. Однак вибачень з боку суспільних лідерів, які більшою мірою чи повністю звинувачували внутрішню політику України та політику Заходу щодо України в надмірній реакції Кремля в Криму та на Донбасі, досі немає.

Де німецька критика, виваженість та врівноваженість?

Хіба більше немає чого додати до демонстративної «неупередженості», яку вітала велика частина німецької громадськості та еліти у 2014 – 2015 роках у ході дебатів про українську кризу в десятках ток-шоу, репортажів, коментарів, відкритих листів, подіумних дискусій та сатир?

Хіба не потрібно деяким німецьким коментаторам та ведучим просити вибачення перед українцями, перед слабшими та змученими, саме з антиімперіалістських, пацифістських, проєвропейських, орієнтованих на права людини та відповідальне ставлення до минулого – отже «лівих» – міркувань?

Неподолане минуле

Сьогодні почуття провини перед росіянами посилює схильність німців до криптогегемонії стосовно загадкових народностей (молдаван, українців, грузинів і т.д.), які з’явилися після розпаду Радянського Союзу на політично невизначених територіях Середньої Європи включно з Південним Кавказом. Отже, відповідно до основоположного світогляду, німці й росіяни, дві великі нації Європи, попри старі ворожнечі та втручання Америки, повинні налагодити економічні зв’язки та дійти згоди щодо нового політичного порядку на об’єктифікованих територіях між Європейським Союзом та Російською Федерацією.

Хоча Німеччина має економічний важіль впливу на політику Москви, вона його досі активно не застосовує. Причина такої поведінки – це не лише результат успішної лобістської роботи політично байдужих німецьких підприємців та менеджерів. А стабільна відмова від будь-яких поставок зброї Україні – це не лише результат схематичного радикального пацифізму, навіть якщо йдеться про військову допомогу жертвам збройної агресії.

Звідки з’явилася байдужість до України?

На загальний німецький дискурс про німецько-російські відносини – включно з дебатами про деякі обмеження німецьких поставок нафти з Росії – впливають, з-поміж іншого, німецьке почуття провини перед військовою супердержавою з одного боку та певною байдужістю до України – військового карлика.