Автор – Олексій Роговик, голова Free Voice Information Analysis Center

Джерело: Хвиля

Ukraina2

У матеріалі «Переформулювання громадянського консенсусу: версія 2.0» вдалося розвинути ідеї Сергія Дацюка та просунутися в доформулюванні суті цього консенсусу, а також окремих рекомендацій щодо планів дій для нього. Проте навіть після цього ми залишилися дуже далекими в розумінні того, що організаційно та тактично має бути основою для громади. На жаль, небагато авторів відгукнулися на заклик до еволюційної естафети. Роблю останню аналітичну спробу реанімувати проект «громадського консенсусу».

Для того, щоб упритул підійти до «приготування страви», громаді необхідно знайти відповіді на п’ять блоків запитань:

  1. Що в ідейному та ціннісному сенсі має бути фундаментом громадянського консенсусу?

  2. Яким критеріям та вимогам має відповідати потенційний учасник громадянського консенсусу? Чи можна сформувати відповідні критерії та вимоги на основі фундаменту громадянського консенсусу?

  3. Яким має бути процес «перетікання» узгодженого фундаменту громадського консенсусу до конкретної організованої одиниці? Яким має бути суб’єкт у організаційній основі громадянського консенсусу?

  4. Яким має бути первинний тактичний план коротко та середньострокових дій організаційної основи громадянського консенсусу?

  5. Яка стратегічна мета громадянського консенсусу? Яким є цілісне бажане для досягнення уявлення майбутньої перспективи України?

Революція Гідності як фундамент громадського консенсусу

Революцію Гідності як символ протидії колоніальній залежності від РФ, як символ протидії внутрішнім окупаційним антинародним корумпованим режимам, як символ безальтернативності прагнення України до інтеграції в структури Західного світу можна вважати основою громадянського консенсусу в сучасній Україні. Тим більше, Революцію Гідності варто вважати основою в тому сенсі, що її цінності, ідеали та прагнення були зраджені і продовжують розтоптуватись спільними антиукраїнськими діями режиму Порошенка та російського агресора.

У одній зі своїх публікацій я вже писав, що Революція Гідності артикулювала значну кількість фундаментальних цінностей: свобода (економічна, політична, громадянська), гідність, справедливість, рівність і толерантність, безпека, гуманізм, доброзичливість, піклування про людей і природу, боротьба задля блага суспільства, нетерпимість до корупції, особиста відповідальність та ініціатива, верховенство права та правосуддя, демократія та плюралізм (спільне відстоювання прав іншого, готовність контролювати політиків). До цього переліку Сергій Дацюк також додає: сприйняття громади як основого суб’єкту, проєвропейську та прозахідну геополітичну орієнтацію, антиколоніальність та самостійність України, територіальну цілісність України, самоуправління у складі унітарної країни, антиолігархічність та антикорупційність, антиавторитарність та антиконтрабандність, визнання РФ винуватцем війни, а ОРДЛО – терористами.

Також Революція Гідності артикулювала значну кількість фундаментальних вимог/бачень розвитку держави, що до цього часу не виконані: 1) зміна Конституції: повернення до конституційної реформи 2004 року, децентралізація, зняття недоторканності, новий закон про вибори, закон про люстрацію (перш за все в судах, правоохоронних та силових структурах); 2) розслідування злочинів проти Євромайдану та покарання винних (порушення кримінальних справ проти тих, хто віддавав накази, та тих, хто їх виконував; покарання всіх винних у вбивствах, побитті, переслідуваннях, репресіях; арешт депутатів, що голосували за закони 16 січня; кримінальні справи проти всіх задіяних у корупції; ратифікація Римського статуту; публічна інформація від ГПУ про хід розслідування побиття і вбивств; постійне інформування Майдану про її дії та бездіяльність; 3) передача Межигір’я в державну власність, а також повернення активів, що були награбовані чиновниками; організувати паралельне розслідування щодо закордонних рахунків та нерухомого майна, яке належить посадовцям України.

На сьогодні більшість цих цінностей та вимог зберігають свою актуальність і потребують лише модернізації в сучасних критичних умовах.

Сито громадського консенсусу: критерії та вимоги

Для того, щоб розуміти, хто є частиною громадянського консенсусу, а хто нею не є, варто виокремити певні ознаки чи критерії. Можна запропонувати ідею, що не може бути частиною громадянського консенсусу особа:

  1. щодо якої наявні факти участі в діях, що сприяли всебічній кризі Революції Гідності у період після її перемоги, а саме участь у перешкоджанні процесам впровадження реформ в Україні, та участь у політичних проектах, що напряму пов’язуються з капіталом українських чи російських олігархів; (реформістський та антиолігархічний критерій);

  2. яка в період української незалежності перебувала на керівних посадах в органах державної влади та місцевого самоврядування і несе відповідальність за теперішній стан корупції в Україні; яка перебувала на посаді у державному органі, компетенцією якого є протидія корупції, та неналежно виконувала свої функції на цій посаді; щодо якої є зафіксовані та доведені корупційні правопорушення на посадах, а також висловлені обґрунтовані публічні підозри щодо участі у таких правопорушеннях, схемах або участі в корупційних скандалах (антикорупційний критерій);

  3. щодо якої наявні факти перебування на державних посадах та посадах в органах місцевого самоврядування у період з 25 лютого 2010 року до 22 лютого 2014 року, та дій, що сприяли узурпації влади Віктором Януковичем; яка були членом Партії регіонів України; що здійснювала злочини проти Революції Гідності (критерій неприналежності до Януковича та Партії Регіонів);

  4. щодо якої наявні факти про протиправні рішення, дії чи бездіяльність, що призвели до порушення прав людини та основоположних свобод, визнаних Конституцією України чи рішеннями Європейського суду з прав людини (критерій поваги до прав людини);

  5. що своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на підрив основ національної безпеки, оборони чи територіальної цілісності України, вели антидержавницьку політику чи сприяли терористичним та агресивним діям Російської Федерації на території окупованого Криму або окремих районів Донбасу (критерій патріотизму та антиколабораціонізму).

Позитивним критерієм тут може стати критерій проактивності, тобто наявності хоча б останніх 1-2 років дій на користь та підсилення громади.

Якщо проаналізувати ці критерії, то стає зрозуміло, наскільки складно запропонувати хоча б дюжину відомих людей, що відповідали б критеріям. Є дефіцит українського суспільства на людей з беззаперечною репутацією та діями.

Суб’єкт громадського консенсусу та середовище його формування

Сергій Дацюк влучно зазначив: «Революція Гідності все ще є стихійною. Це означає, що жодна партія в Україні не представила якої-небудь програми революції. Отже, можемо констатувати – ця революція є загальногромадянською. Це означає, що ми маємо справу з принципово новою суб’єктністю».

Якщо центром «завершення Революції» має стати не політична, а загальногромадська організована одиниця (суб’єкт), яку назвав Радою стражів Революції Гідності, то нам потрібно розуміти, як нам досягти створення цієї одиниці. Тому пропонується модель «попередньої робочої групи», що закладе основи мобілізації громадянського консенсусу і його публічного перетікання до єдиної загальногромадської одиниці (суб’єкта). Проблемою залишається дефіцит розуміння, як ми маємо дійти до створення відповідної «робочої групи».

Перші учасники горизонтального «серця» громадського консенсусу мають пройти перевірку громадою, сформулювавши разом з нею стовпи світоглядного бачення у рамках громадянського консенсусу та пройти «тест» на відповідність виробленим світоглядним стовпам. Іншими словами, мова йде про ставлення до основних елементів предмету незгоди громади з владо-олігархією у внутрішній політиці та зовнішній політиці. На основі цієї перевірки має бути сформована Рада сторожів Революції Гідності. Її основною метою має стати моніторинг дотримання вимог Революції та вироблення нового Суспільного договору.

Хто може стати «серцем» умовної першої робочої групи? Видається, що це можуть бути представники суспільних ініціатив («Несторівської групи», ініціативної групи «Першого грудня» та ініціативи «21 листопада» та ін., а це, зокрема, Ігор Коліушко, Олександр Сушко, Павло Шеремета, Мирослав Попович, Семен Глузман, Любомир Гузар, Євген Захаров, Мирослав Маринович, Євген Глібовицький, Ярослав Грицак; тут же можуть бути смислотворці нових груп як республіканці чи прогресивні капіталісти), визначні та активні культурні діячі (Святослав Вакарчук, Олег Скрипка, Сергій Жадан, Влад Троїцький, Руслана Лижичко, Андрій Курков, Саша Кольцова), інші суспільні авторитети чи фахівці у певних сферах (Філарет, Святослав (Шевчук), Георгій Коваленко, Борис Гудзяк, Мустафа Джемілєв, Володимир Вятрович, Євген Бистрицький, Сергій Дацюк, Тарас Плахтій, Хавронюк Микола, Микола Маломуж, Богдан Яременко, Альона Гетьманчук, Олександр Пасхавер, Ярослав Юрчишин, Тарас Шевченко, Віктор Таран, Віктор Шишкін, Віктор Небоженко, Павло Гриценко, Денис Бігус, Вадим Хомаха, Сергій Опря, Андрій Новак, Євген Уткін, Ярослав Рущишин, Юрій Логуш, Вахтанг Кіпіані, Йосип Зісельс, Віталій Сич), учасники Антитерористичної операції на сході України. Список відносний і умовний, а тому потребує глибокої громадської верифікації. Союзниками такої групи, яких описує Сергій Дацюк, можуть стати: «Люди, що були активними на Майдані. Це люди, які добровільно зголосилися іти на війну і там себе показали успішними бійцями. Це люди, які відстоюють позицію безпосередньої суб’єктності, гідності української громади, самоповаги народу». Не складовою, але політичною підтримкою такої групи можуть стати незаангажовані нові політичні сили.

Що ж до моделей та шляхів створення структурованої одиниці, то у аналітичних та блогерських колах висловлювалися різні позиції з цього приводу, зокрема, щодо створення громадського руху та руху самоорганізації населення, суспільних комітетів, мережевих кластерів, асоціації сегрегованих команд, територіальних громад, суспільних «мозкових центрів», суб’єктних організацій «середнього класу». Навряд чи важливо, як саме це все буде називатися, але очевидно, що хтось із запропонованого вище переліку персоналій повинен виступити з ініціативою і запрошенням до непублічної дискусії хоча б про ідею створення певної неформальної групи громадського консенсусу. І заважати громаді не просто виробити щось якісно спільне, а навіть просто зібратися для початку, буде не тільки банальна лінь чи апатія, не тільки колосальна взаємна недовіра, але й, як пише Наталія Безмен «каша у мізках українських інтелектуалів» та сюрреалізм різношерстості громадсько-інтелектуального класу (республіканців, націоналістів, лібертаріанців, анархістів). Тому в цій ситуації нам нічого не залишається, як грубо плювати і залишати за межами дискусій те, що нас відрізняє, і знаходити спільні основи громадського консенсусу.

Варто погодитись із формулою Юрія Романенка, що суб’єкт вишукується за формулою «Ідея (І) + Організація (О) + Фігури (Ф) = Ресурс (Р) = Медіа (М) = Експансія (Е) = Влада (В)». Єдина відмінність полягає в тому, що не політична партія, а мережева громада має стати основою суб’єкта. Якщо суспільно-громадські активісти наважаться зібратися і почати між собою говорити, то існує достатня кількість напрацювань, які допоможуть як побудувати роботу організаційно, так і швидко напрацювати конкретні цілі. Тут можна згадати напрацювання Тараса Плахтія «Суспільно-політична структура – як динамічна мережа», «Концепція діяльності сучасних політичних рухів в Україні» та «домовленності між новими бізнесовими групами» Владислава Оленченка.

Тактичний план дій та механізми громадського консенсусу

Коли ми говоримо про тактичний план громадянського консенсусу, то йдеться про короткостроковий перелік вимог і план дій з їх утілення протягом 1-2 років. Якщо говорити грубо, то можна виділити два напрями планування тактики. Перший – це поміркований, тобто такий, що передбачає консенсус із сучасною владою, що передбачає відставку значної частини сучасного політичного класу та виконання пакету вимог у внутрішній політиці (розслідування злочинів проти Революції Гідності і після неї, антикорупційна, політична,соціально-економічна, децентралізаційна реформи) та зовнішній політиці (щодо обороноздатності, окупованих територій, інтеграції до структур Заходу). У випадку незгоди з першим, можна говорити про другий сценарій, а саме запуск і початок процесів на повне перезавантаження влади (перевибори парламенту та президента).

Важливо провести облік наявних можливостей, ресурсів і на основі цього сформулювати інструментарій впливу та тиску. Очевидно, що мова може йти і про громадсько-політичний тиск, і про дострокові президентські чи / та парламентські вибори, і про всенародні референдуми. Вибір широкий. Важливо розуміти, що зміни, які міг би реалізувати громадський консенсус, коротко можна запакувати в терміни зі статті «Революція Гідності – два роки після початку», а саме – геополітичної революції (зміна чи збереження геополітичної орієнтації України), антиколоніальної революції (спроба політико-економічної та культурної емансипації від Росії), антиолігархічної революції (запуск процесу деолігархізації країни через скасування монополій, повернення активів із офшорів, розслідування структури тарифів, блокування політичного впливу олігархів), національної революції (активний прояв діяльної національної самосвідомості, яка відмежовується від інших типів об’єднавчої самосвідомості), громадянської революції (виникнення активного громадянського суспільства, що переймає на себе функції держави), структурної революції (перехід до мережевих структур).Закріпити ці процеси переходом до громадського конституційного процесу.

Стратегічна майбутня мета громадянського консенсусу

Після тактичного плану громадський консенсус повинен виробити і стратегічний план, а стратегічний план – це концепція майбутнього України.

Сергій Дацюк, коментуючи ліквідацію парламентської комісії майбутнього, написав: «Я не знаю більш всепоглинаючої зради академічних гуманітаріїв, ніж відмова від концептуалізації майбутнього своєї країни своїми силами і всередині неї на рівні Парламенту. Це фундаментальна інтелектуальна зрада свого народу».

2016 рік безперечно можна вважати роком масованого «розумового шторму» щодо розробки бачення майбутнього України. Група людей, що думають про майбутнє «Конкордія», яка виникла на стратегічній футуро-сесії «Майбутнє України в глобальному контексті» у вересні 2016-го року, спричинилася узгодити своє спільне бачення майбутнього. До інших продуктів цього тренду можна також віднести громадянську платформу «Хартія Майбутнього», Український Інститут майбутнього, групу «Майбутнє Майбутнього», Quantum Future Lab, дискусійну панель «Чи потрібно нам міністерство майбутнього?» на Форумі в Криниці-Здруй, Польща. На сьогодні вже можна взяти за основу численні напрацювання на тему майбутнього від Сергія Дацюка (1, 2, 3, 4), Анатолія Амеліна, Дениса Семенова, Олексія Жмеренецького, Олексія Толкачова, Ольги Михайлової і автора цього тексту. Усі вони є основою для визначення як підходу до вироблення концепту українського майбутнього, так і конструювання подій у напрямку цього концепту.

Висновок. На сьогодні в нас є майже все для того, щоб розпочати реальний процес організації енергії та ідей громадського консенсусу. Для цього є як ідейно-ціннісна основа, як критерії і вимоги для відбору (і навіть первинний перелік кандидатів), як напрацювання щодо моделі суб’єкта в основі консенсусу і організації його роботи, як напрацювання щодо первинного тактичного плану дій (на 1-2 роки), так і обриси стратегічного плану дій (що виражається у здобутку ідей щодо українського майбутнього). Для того, щоб розпочати роботу, потрібна лише воля, усвідомлення критичності моменту і усвідомлення наслідків, якщо те, про що йшлося в статті, не буде створено. Брак комунікації, довіри, співпраці та консолідації українських інтелектуалів та суспільних авторитетів, а також мовчання цих інтелектуалів та авторитетів з приводу критичної внутрішньої та зовнішньої ситуації, у якій опинилася держава, може стати останнім кілком як для ідеї розподілених, так і для ідеї нерозподілених форм громадського консенсусу та Майдану. Дефіцит співпраці і дефіцит реакції означає капітуляцію громадського консенсусу перед олігархічним та корупційним консенсусами. Дефіцит тиску від громадського консенсусу означає капітуляцію в боротьбі за теперішнє і майбутнє України. Дефіцит означає «смерть» бажаного українського проекту.

Отже, скликаймо та створюймо умови для консолідації громадського консенсусу. Усвідомлюймо небезпеку ситуації та відповідальність за наше спільне теперішнє і майбутнє. Інвестуймо енергію, стимулюймо інтелектуалів та суспільних авторитетів. Громадський кулак (розподілений чи нерозподілений) може бути сильніше за владо-олігархію. Не розпорошуймо наш потенціал.

Якщо ж зорганізуватись нам не вдається, то це означає, що як нерозподілений, так і розподілений Майдан-організація за сучасних суспільних настроїв є неможливими. А тому прийдеться перейти на тактику «малих груп», що запропонував Вадим Хомаха у матеріалі «Перемога: проста стратегія. Посібник для активістів» і «1) ставити перед собою завдання, які можливо виконати, і які мають конкретний результат, 2) популяризувати свої перемоги, 3) шукати контакти з подібними переможцями для організації спільних дій».


Автор картини «Українська мрія» : Наталія Мощенко