Автор – Роговик Олексій, голова Free Voice Information Analysis Center

Джерело: site.ua

фото від Георгія Ключника

фото від Георгія Ключника

Внутрішня політика

Війна проти українського народу та нації

На річницю Революції Гідності влада спробувала показати місце усьому народу України. Під час громадської блокади Донбасу влада намагалась показати місце добровольцям та воїнам АТО. На 9 травня влада спробувала поставити на місце українців як патріотичну націю. Влада оголошує вже третю війну. Не агресору. Не корупції. Не Ахметову. Вона оголошує війну проукраїнському. Оголошує війну народу як гаранту законності і нації як гаранту національних інтересів. Вершина цинізму – це оголосити війну власному народу і нації за підтримки агресора, олігархів та криміналу у формі.

Звітування брехуно та брєдогенераторів

Протягом наступних декількох днів буде просто вибух показників від пропагандо та брєдогенераторів. Порошенко даватиме велику прес-конференцію, а Луценко з Гройсманом швидще за все звітуватимуть перед парламентом. І усі вони будуть співати про неймовірний і переможний прогрес України у всіх сферах під їх керівництвом. І очевидно, що будуть брехати, маніпулювати, замовчувати та зміщувати акценти. Для того щоб зміцнити весь цей потік випорожнень під виглядом казкових райдуг і єдинорогів на захист ТОП-зрадників виступлять проплачені журналісти, експерти, активісти та фейсбук-боти. Але окрім цього недільна прес-конференція Порошенка стане черговим важливом лакмусом для інших питань: 1) чи змінилась редакційна політика олігархічних ЗМІ? (цікаво що спитають підконтрольні Коломойському, Ахметову та Пінчуку ЗМІ), 2) чи змінилась редакційна політика опозиційних у минулому ЗМІ? (до прикладу, цікаве питання від Соні Кошкіної), 3) чи змінилась ситуація з свободою слова? (це буде видно з кількості наперед відомих президенту питань і кількості відверто “гострих” питань”), 4) що є пріоритетом ЗМІ? (якщо ЗМІ акцентуватимуть на полі зовнішньої політики, то підігруватимуть президенту, а якщо на внутрішньому, то будуть його ставити у незручне і реальне становище). Отож, побачимо хто себе спалить, а хто виявить себе як дійсно незалежна і проукраїнська структура. Загравати з внутрішнім ворогом і створювати для нього сприятливі умови – це бути його співучасником.

Пил у очі на прес-конференції Порошенка

Головним розчарування прес-конференції Порошенка (окрім брехуна і маніпулятора президента) однозначно стали журналісти. Більше половини запитань були відверто підлабузницькими, банальними, або відверто низькосортними. Це дозволило президенту, що вже і так знаходиться в калюжі, не провалитись під плінтус. Це злочин з потурання внутрішньому ворогу. УкрІнформ, газета “Факти”, регіональні ЗМІ Кропивницького та Одеси пробили особливе дно.

Та все ж варто подякувати Радіо Свободі (Схеми), Громадському (Слідство.інфо), Українській праваді, ZIKу, РБК-Україна за те, що зберегли хоч якийсь рівень цього заходу. В нас ще залишись професійні і відповідальні журналісти.

По суті тез Порошенка:

1) В країні все добре. В мене все добре. Усі перемоги – то моє власне надбання і ініціатива. Так Порошенко пробує привласнювати “перемоги” яких нема. Фокусник-шахрай.

2) Все що є погане – то не я. На таке не маю впливу. Передача на каналі Ахметова – то дружина без мого відома. Футболка з написом Russia – то дурість сина, а не наслідок виховання і політики батька. А у всьому іншому винен Путін. Безвідповідальний негарант.

3) Особливо чудові тези: а) переслідування журналістів і активістів – це професійна антитерористична діяльність СБУ (і це доказ суперсвободи), б) розслідуванням вбивством Шеремета займаються, але невідомо хто і як, в) блискучі розмови з Трампом і блискучі відносини з світом, але при цьому цей світ і США в одному місці мали справи України, г) а ще те що його банк отримав прибутки на 268% – це просто магія цифр, а він взагалі не бізнесмен (при тому, що один з ключових українських олігархів і в ТОП-10 найбагатших українців), д) і як вишенька на торті Порошенко чітко натякнув, що піде на другий строк (він вважає, що після всього що він натворив це було б нормально).

Провальний рік прокурора Луценка

Луценко намалював свої досягнення і перемоги за рік перебування на посаді. У сухому залишку, справа Януковича у суді, повернення 1,5 мільярдів та “бурхлива риболовля”.

На ділі ж:

- повністю провалена реформа системи прокуратури (що дуже сприяє потенційному поверненню у неї Шокіна),

- псевдопереслідування злочинної організації Януковича і Ко (непрофесійні дії у справах проти чиновників режиму Януковича, мильні бульбашки по Новинському і Єфремову, відсутність переслідування Бойків-Льовочкіних, очевидно фіктивна махінація з поверненням 1,5 мільярдів, зняття фігурантів з розшуку Інтерполу),

- непереслідування жодного з злочинців режиму Порошенка, прикриття усіх “резонансних” фігурантів і справ і, по суті, відсутність рішень судів у резонансних справах ГПУ,

- депрофесіоналізація та піар-політизація діяльності правоохоронної системи (що дискредитує ГПУ в очах міжнародних партнерів та громадськості),

- просування відверто дискримінаційних та репресивних змін до законодавства, зокрема, до КПК, посилення зневаги до закону (від призначення Луценка і в подальшій діяльності),

- спроби тиску та відвертого наступу на нові антикорупційні органи, зокрема, НАБУ (прямі конфлікти, а також законопроект 5097 щодо спорів про підслідність НАБУ, законопроект 5177 щодо контролю ГПУ щодо НАБУ, законопроект 5212 щодо права ГПУ забирати справи в НАБУ і свіженький законопроект N6220, який дозволить Генпрокуратурі та СБУ встановити контроль над НАБУ).

Отже, три головні ознаки ГПУ на сьогодні: внутрішня відомча та зовнішня політична залежність, репресивна централізованість та корупційність.

 

Зовнішня політика

Макрон не вирішуватиме наші проблеми

Головний результат перемоги Макрона на виборах президента Франції для України полягає в тому, що для нас нічого не зміниться. Не стане гірше. При цьому, у “одинака-Макрона” виникнуть проблеми з впровадженням своєї політики через непідконтрольний йому парламент і на наступних виборах Францію очікуватиме загроза ще одного реваншу від Ле Пен. Нам же радіти від того, що не стало гірше, не має великого сенсу. Макрон, як і Трамп не збираються і не вирішуватимуть наші проблеми за нас. І поки ми будемо схиляти голову і рабськи чекати псевдозмін від олігархічної корупційної та антинародної влади, то доти будемо далекими від цивілізованих країн по усім стандартам. А якщо будемо чекати і тягнути з зміною виборчої системи та зміною влади, то залишимося серед переліку відсталих країн назавжди.

Зустріч у Вашингтоні ні про що

Чекаю все і чекаю новин щодо зустрічей міністра закордонних справ Клімкіна і посла Чалого з президентом США Трампом і ніяк не дочекаюсь. Слухаю от зараз брифінг самого Клімкіна і теж ніяк нічого не почую. Виникає враження, що це була більше фотосесія, ніж реальна розмова про щось. А якщо і щось більше ніж фотосесія, то просто міні-звіт Клімкіна про те що там на Донбасі і про “бажання” Порошенка. В принципі те що Трамп і так чудово знає. По Донбасу жодного прогресу, до “Нормандії” США не приєднаються. Говорити нема про що. Або волі говорити про щось нема. А стратегії не було і далі нема.

Дефіцит зовнішньополітичної перспективи

Після надання безвізу Україні в теперішньої влади виникає проблема дефіциту зовнішньополітичної перспективи. Заява Порошенко про автоматичний безвіз з Латинською Америкою і Азією виявляється черговою банальною брехнею. Угода про Асоціацію знаходиться у підвішеному стані, а тому МЗС виступає з ініціативою під шумок безвізу про новий і незрозумілий формат Асоціації. І єдиним би варіантом “порятунку” для режиму Порошенка мали б стати відносини з США, але не тут то було. Тепер вже стає очевидно, що Трамп зустрічався з Клімкіним тільки для того, щоб американські ЗМІ не довбали його за зустріч з Лавровим (не дарма Трамп заявляє, що не задоволений, що ЗМІ акцентують лише на Лаврові). З огляду на це перспектива з Трампом очевидна – він зустрінеться з Порошенком не для предметної розмови, а щоб медійно зрівноважити свою майбутню зустріч з Путіним. І причиною цього є не лише тотальна корупція і безсуб’єктність української влади. але й повна відсутність стратегії щодо вирішення хоча б ключових українських проблем (зокрема, окупації Криму та Донбасу).