Автор – Роговик Олексій, голова Free Voice Information Analysis Center

Джерело: site.ua

фото Георгія Ключника

фото Георгія Ключника

Внутрішня політика

Революція Гідності не досягла своїх цілей

Олігархічна система залишилась і обросла новими схемами та негідниками. Влада нахабно грабує, не рахується з суспільними настроями, здає національні інтереси. Опозиція розпорошена, у нокдауні. Люди настрашені, бідніють, вигорають емоційно. Герої Небесної Сотні зраджені. Тими, хто отримав владу на крові і цинічно забув цю кров як її змили з вулиць. Тими, хто не створив важелі тиску та контролю за владою “по-новому”, хто банкрутував як громадянське суспільство, так і ідею політичного протесту. Думаю, що останній і єдиний шанс – це президентські вибори 2019. Шанс, який ми вже сьогодні “спускаємо в унітаз”.

День смутку та гордості

День пам’яті жертв голодоморів – це не лише день, щоб згадати тих, хто загинув у результаті цілеспрямованої політики геноциду на винищення українського народу протягом різних століть і особливо радянськими, сталінським та комуністичними катами у 1921-23, 1932-1933 та 1946-47 рр. Також це не лише день, щоб згадати тих, хто продовжує гинути від рук російського агресора на Донбасі та у Криму. Нагадую, що кожного дня гинуть українські воїни, 23 листопада загинуло троє Захисників. Але також цей день – це привід згадати про силу духу нашого народу. Привід згадати про те, що навіть в умовах голодоморів, геноцидів та військових загарбань ми змогли вистояти, а згодом і відстояти свою незалежну державу Україна. Сьогодні у 32 країнах виявляють солідарність з вшануванням, питання визнання Голодомору геноцидом виноситься на розгляд парламентів світу, нещодавно таке рішення прийняв американський штат Вісконсин. Наша спільна боротьба триває.

Соціологічне «пекло» як реальність стану суспільства

Чотири соціологічні служби (Разумкова, Социс, КМІС та Рейтинг) опублікували результати широкого суспільно-політичного дослідження ситуації в Україні. Які основні показники і висновки?

По-перше, електоральне поле залишається катастрофічно консервативним. Виборці говорять про нове, але і далі мають намір голосувати здебільшого за старе та скомпрометоване. Рейтинг і далі мають “телевізійні герої” старої формації. Єдиним виключенням у цій ситуації є вихід на третє місце Вакарчука (що або цікава реальність, або чергова технологія влади). Серед фаворитів президентських рейтингів Порошенко (12%), Тимошенко (11%), Вакарчук (9%), Гриценко та Бойко (по 7%), Рабінович та Ляшко (по 6%), Садовий (4%). Серед лідерів парламентських рейтингів Батьківщина (12%), БПП (11%), Опозиційний блок (8%), Громадянська позиція Гриценка та За життя Рабіновича (по 7%), Радикальна партія та Самопоміч (по 6%).

По-друге, українці вважають ситуацію в країні напруженою, але здебільшого не готові протестувати. Тобто українці визнають, що не готові брати відповідальність за виправлення жахливої ситуації, в яку на їх думку потрапила країна. Це ще раз підтвержує домінування патерналізму в українському суспільстві. 68,2% громадян оцінюють ситуацію в Україні як напружену, а 21,9% – як вибухонебезпечну. При цьому “новий Майдан” не підтримують 59,9%. Ще 22,5% підтримують масові протестні акції, але не готові брати в них участь. Лише 9,2% готові особисто протестувати. Мітингування під Верховною Радою не підтримують загалом 57,5%. Найбільше готові протестувати на Волині та Галичині. Серед основних форм протесту люди виділяють вибори (59%) та петиції, звернення (27%), які як показують рейтинги мало що можуть змінити.

По-третє, економічні блага та безпека для українців залишаються пріоритетом над політичними свободами. Спочатку масло на хліб, а лише потім цінності. Серед трьох головних проблем, що треба вирішити, війна (51%), зростання цін (37%), зростання зарплат і пенсій (36%). Також далі йдуть проблеми безробіття, тарифів та корупції. Демократія та питання свободи є першочерговими лише для 2% українців. Не дивно, що узурпація влади, переслідування опозиції та звуження свобод не викликає гострої реакції.

По-четверте, молодь здебільшого байдужа до політики та не довіряє політикам (це вже дослідження GFK), тобто молодь не бачить себе частиною політичного процесу. Лише 13% цікавляться політикою. 74% не довіряє політичним лідерам. При цьому, лише третина молоді довіряє ЄС. Це удар по молодим політичним силам, адже їх надією мала би стати саме молодь. Серед трьох головних вимог молоді боротьба з корупцією (70%), економічне зростання (68%) та скорочення безробіття (66%). Серед трьох головних страхів корупція (37%), війна (36%) та серйозні проблеми зі здоров’ям (34%).

Проти цифр не попреш

За останні 4 роки українці у доларовому еквіваленті стали заробляти на 37% менше. Комунальні тарифи зросли від 143 до 1030%. Вартість пального зросла на 63-69%. І це не наслідок Революції Гідності. Це прямий наслідок злочинної бездіяльності влади щодо реформ та всеосяжної корупційної захланності представників олігархічного режиму Порошенка-Авакова. І не треба виправдань війною. Вона не завадила розвитку ані Ізраїлю, ані Грузії. Війна крім негативних наслідків створює шанси та простір для дій. Яким влада не скористалась.

Ганьба ||| тисячоліття

Якщо Луценщиха – це жінка ||| тисячоліття, то Пашинський – це чоловік ||| тисячоліття, Юрій Луценко – юрист тисячоліття, Гройсман – реформатор тисячоліття, Насіров – податківець тисячоліття, Гонтарева – банкір тисячоліття, Ляшко – опозиціонер тисячоліття, Добкін – патріот тисячоліття, Ахметов – благодійник тисячоліття, Ківа – інтелектуал тисячоліття, а Путін – миротворець тисячоліття.

Далекий африканський досвід для президента

Президент-диктатор Зімбабве Роберт Мугабе, що керував країною 40 років, склав повноваження за власною заявою. Під тиском опозиції та суспільства. Без жодного пострілу. Без жодних жертв і поранених. Але куди ж Україні до передового вже навіть африканського досвіду, так?

Російський паспорт – не загроза національній безпеці?

База даних Федеральної податкової служби РФ свідчить, що у мера Одеси Генадія Труханова є російський паспорт. Черговий доказ маємо. Що далі? Нічого. Лише чергова вибіркова і злочинна бездіяльність української влади, силових та правоохоронних органів. І громадянства України його ніхто не позбавить, і вивозити з мішком на голові на невідомому літаку чи паромі не буде, і він навіть не буде запідозрений у тому, що несе загрозу національній безпеці держави. В нас же загрозу несуть лише антикорупційні активісти, опозиціонери, реформатори, журналісти та воїни АТО. А що жителі Одеси? Нічого. Вони ж його обрали. Йшов черговий рік війни.

На шляху до децентралізованого протесту

Які можна зробити висновки з сутички щодо забудови у Міському парку Одеси? По-перше, людей дістав безкінечний місцевий дерибан парків, майна, землі та незаконні забудови в інтересах якихось силовиків чи прокурорів. По-друге, за наявності корумпованих альянсів місцевої влади та правоохоронних органів і безперспективності позовів у суди в людей не залишається іншого виходу як вдаватись до протесту. По-третє, децентралізація протесту і тиск на органи влади на місцях може бути хорошим виходом в умовах кризи ідеї «загальнонаціонального протесту». Децентралізований протест – це якраз і є реалізація фрази «навести європейський порядок у власному під’їзді, на вулиці, у місті». Громадам пора демонструвати здатність до захисту хоча б своїх локальних прав.

Провідний європейський досвід політичної культури

На #ШколіДемократії з приємністю повернувся у спогадах на 7 років назад, коли мав честь відвідувати потужні лекції Анатолій Романюк. Цього разу мова йшла про конституції і поділ влад.

В Україні ми, на жаль, звикли до зневажливого ставлення до Основого закону. Для ілюстрації тут варто звернутись до досвіду США та Франції. Для того, щоб внести зміни до Конституції США (всього за більш як 200 років то було 26 разів) потрібна згода 2/3 обох палат парламенту та згода 3/4 штатів. За таких умовах внесення змін фактично неможливе. Один з президентів США, що захотів продовжити свою владу на ще один термін отримав логічну відповідь: «Ви помрете поки ми змінимо Конституцію». В той же час, у Франції Конституція змінювалась 17 разів. Де Голль написав конституцію сам і вона була прийнята без обговорень (така була його вимога). Що це означає? Що ані перше, ані друге не завадило існуванню там демократії.

Усі знають про розподіл влади на три гілки, але всі розуміють що таке функціональний розподіл влади і що таке наявність практик стримувань та противаг навіть за відсутності жорстких норм. Практично це дуже добре видно з Трампом. Технологічно це добре працює через британський закон про опозицію. Він передбачає не тільки створення «тінього опозиційного уряду», але й право міністрів «уряду тіні» бути присутніми на відкритих і закритих засіданнях уряду (звичайно з забороною використання таємної інформації у політичній боротьбі).

Ще один яскравий індикатор високої політичної культури – це уряди меншості, що притаманні Данії, Бельгії, Норвегії. Норми законів у деяких з цих держав передбачають, що якщо 30% депутатів парламенту виступають проти прийнятого більшістю закону, то він направляється на затвердження референдумом. Щодо самих же урядів меншості, то практика є наступна: партія, що має достатню підтримку не входить в уряд, але в якості вимоги його підтримки висуває усі ключові позиції власної партійної програми. Приходять наступні вибори і цю партію знову обирають. Чому? Бо вона досягла основої мети. Не прихід до влади, а забезпечення і представлення інтересів її виборців.

Наступна шокова для нас традиція – це обрання голови держави. У Ірландії тричі цю посаду обіймали люди, що ставали ними автоматично, без виборів. Чому? Бо ці люди були єдиними кандидатами на виборах. Не менш шокуюча для нас Швейцарія. Колись там визначили, що незалежно від результатів виборів уряд там формують 4 найпопулярніші партії. Разом вони формують уряд, що складається з 7 осіб. Кожного року головою держави є інша людина з цих семи. При тому усі офіційні зустрічі ці 7 осіб проводять разом, бо вони вважаються колективним главою держави. Чому в нас все не так? Інша культура, інша традиція, інша система. Та з чого почати зміни? З виборчого кодексу. І мова не тільки про зміни виборчої системи, але й здешевлення виборів. Лише дешеві вибори дають шанс на зміну політичної системи.Тим більше, що соціологія показує, що за один рік 60% українців можуть кардинально змінити власну політичну орієнтацію. Досвід інших країн демонструє, що все це можливо. Все інше – залежить від нас.

Псевдодецентралізація по-українськи

Долучився до дискусії на круглому столі Eastern European Centre for Multiparty Democracy – EECMD щодо децентралізації в Україні та у Львівській області. Змушений визнати, що по завершенню обговорень, став скептичніше ставитись до цієї реформи.

По-перше, системної децентралізації в країні не відбувається. Держава продовжує скидати з себе повноваження і відповідальність (здійснює політичну децентралізацію), але здебільшого не підкріплює таку передачу фінансовими ресурсами (не здійснює належну фінансову децентралізацію). В цілому, майже не забезпечується галузеву децентралізація (у сферах освіти, охорони здоров’я та культури). Окрім того, має місце часткова централізація (яскраві тому приклади – це останні закони щодо приватизації державного майна та зміни до закону про державну службу). Незрозумілою є і перспектива реалізації у 2018 році прийнятих змін до Конституції в частині ліквідації ОДА / РДА та заміни їх на префектів. Можна вважати підсумовуючої вислів одного з учасників круглого столу, що «якщо на брудне тіло надягнути чисту сорочку, то тіло і далі смердітиме».

По-друге, реформа децентралізації все більше стає «реформою простягнутої руки». Незрозуміло лише якої руки і куди вона простягнута: або простягнута рука громад-прохачів, або руки впливу центральної влади на місцеві громади. В якості головних ризиків саме такої «децентралізації» визначається фактична феодалізація країни, збільшення впливу олігархічних груп на громади. На жаль, останні вибори в ОТГ багато в чому підтверджують ці побоювання. І тут має місце ще одне пояснення, а саме низький професійно-політичний рівень багатьох місцевих громад. Окремі експерти прямо казали, що в районах області можна спостерігати «первіснообщинний лад». Люди не мають ані знань, ані бажання вчитись. Одна з громад навіть змінила мейл, щоб колеги не надсилати інформацію про навчання і тренінги для тих же громад. В сучасних громадах відсутнє стратегічне бачення розвитку і, на жаль, уся діяльність зводиться до того, щоб зробити освітлення та поремонтувати дах у школі. Окрім того деякі колеги відзначили, що з децентралізації фактично виключений адекватний бізнес.

По-третє, спікери-експерти круглого столу Maryan Lopata та Eugene Laniuk відзначили як один з ризиків децентралізації політичну дестабілізацію та створення умов для субнаціонального сепаратизму. В якості успішних прикладів у цьому контексті експерти наводять Польщу та ФРН, а в якості негативних Італію, Іспанію та Британію. На мою думку, децентралізація з ризиками сепаратизму жодним чином не пов’язана. Сепаратизм у окремих регіонах України є наслідком лише двох явищ: по-перше, слабкості державних інститутів, дефіциту реформ та як наслідок економічні диспропорції у відносинах з місцевими громадами, по-друге, зовнішнього «підігрівання» сепаратистських настроїв державами-сусідами. Сепаратизм у Європі та Україні має різну природу. Як «шотландський», так і «каталонський» сепаратизм є наслідком етнонаціональних чи економічних причин без зовнішнього впливу. Сепаратизм в Україні в принципі неможливий без втручання РФ чи тої самої Угорщини. І децентралізація тут нічого не змінює.

По-четверте, дискусія відбулась і щодо ролі політичних партій у процесах децентралізації. Обговорили і наявність «регіональних партій», що зареєстровані як загальнонаціональні, але діють в межах одного міста чи містечка. Вплив на ці процеси реформи виборчого законодавства. Загалом мені видається, що тут більше позитивів, ніж негативів. Загальнонаціональні класичні партії лідерського типу зазвичай працюють настільки широко, що майже ніколи не доходять до місцевих громад. По суті, великі партії ними нехтують. Тут же створюється можливість для створення субнаціональних та локальних партій, що більш наближені до людей і залучають тих людей, яких великі партії не могли і не хотіли залучати. Зрозуміло, що є ризики створення «політичних проектів», але зростання кількості залучених в політичні та реформістські процеси все більшої кількості громадян країни – це дуже важливий і великий плюс. Нам потрібно зростати як в контексті громадської участі, так і посилення власних компетенцій. І ключове тут посилення інформаційної та просвітницької роботи у громадах.

4 тренди та природа освіти майбутнього

У рамках проекту Інститут лідерства та управління УКУ про освіту майбутнього розповіла співзасновниця Центр Інноваційної Освіти “Про.Світ” та наймолодший учасник Міжнародного економічного Форуму у Давосі від України Liliya Borovets.

Ліля розпочала з формулювання завдання освіти. Його було визначено як “формування кращих людей заради життя у кращому світі”. Освіта має мультиплакаційний ефект, адже випуск у світ кращих і професійніших людей означає підвищення якості і стану сфер у яких вони працюватимуть. Як цього досягти? Набути академічні та життєві навички, а також навички думати та діяти. Що означає навичка думати? Це здатність робити раціональний вибір і перевіряти інформацію в епоху постправди, вийти за межі “інформаційної бульбашки”. Що означає навичка діяти? Це вміння актуалізувати себе, творити на основі власних цінностей. Тому так важливо розмежовувати три різні терміни: навчання, освіту та освіченість.

Активістка у сфері освіти визначила 4 тенденції освіти майбутнього, або її гравітаційні зсуви:

1) Вроджена діджитальність. Сучасні діти починають друкувати на гаджетах раніше, ніж писати. Люди нового тисячоліття змінюють по 15 професій за життя. Навчання он-лайн все більше домінує над класичним, що ставить під сумнів долю класичних університетів. Але є і виклики: лише 5% людей завершують он-лайн курси.

2) Глобалізація, що поєднана з перетіканням світових економічних та інтелектуальних потуг на Схід. Мова не тільки про загальні економічні прогнози до 2050, але й технологічну та освітню міграцію на Схід.

3) Автоматизація та роботизація. Лише у США за невеликий період 100 тис. осіб втратили через це роботу. Поруч з тим, 350 тис. знайшли і освоїли нові професії. Тотальна ж автоматизація – глобальний виклик для ринку праці і явища безробіття.

4) Економіка знань. Різні дослідження демонструють, що професійний рівень є більшою гарантією працевлаштування і мінімізує ризики звільнення. Все більше сфер життя суспільства професіоналізуються, зростають внутрішні вимоги.

Що в Україні? В нас проблеми у цій сфері, як зазначала Ліля, загалом багато у чому схожі з загальносвітовими. Проблеми з освітою є усюди, бо усюди вона відстає від часу. Поки наша держава не пройшла тест Pisa, то взагалі важко зрозуміти що ми маємо. Ми не маємо індикатору оцінки якості освіти (ЗНО таким не є). Головний виклик – збільшення якості збереження таланту. Залучення технологій в освіту. Зміна ролі вчителя з передавача інформації на професійного дизайнера розвитку. Як це робити? Шляхом діалогу. Між вчителями, батьками та учнями.

Зовнішня політика

Хаос термінів щодо останніх подій у Луганську

Багато коментарів з приводу подій у Луганську. Та найбільша проблема – це хаос у термінах і правових оцінках. Моя позиція проста: 1) «ЛНР» і «ДНР» – це окупаційні органи влади РФ і частина збройних сил РФ за правовою формою та терористичні організації за формою діяльності. Це є основа тез, що на Донбасі є російська агресія і окупація РФ території України. Ніяких сепаратистів, ніяких «тимчасово непідконтрольних територій», 2) Що тоді вчора відбулось? Внутрішні розборки у одному з окупаційних органів влади РФ, які по владній вертикалі вирішувала РФ (шляхом передислокації військових колон з Донецька до Луганська). Також можливо відбулись процеси з заміни Росією неефективного керівника окупаційного органу РФ у Луганську на Корнета. Плотницький не втік до Росії, а відбулось відкликання його по владній вертикалі остаточно, або «для консультацій». Ніякими не «кураторами», а безпосередніми командирами, що здійснюють над терористами ефективний і загальний контроль. Терористи неспроможні ані на планування військових операцій, ані на організацію життя окупованих територій і тому очевидно, що РФ вчергове довела, що усім цим керує вона. P.S. Терміни важливі, бо якщо їх використовувати неправильно, то можна непомітно скотитись від російської окупації та агресії до російської брехні про «громадянську війну на Донбасі». Зверніть увагу на блюзнірську спробу РФ заявити, що «ми тут ні при чому».

Російський котлован геноциду і тюрма для народів 21 століття

Уявити навіть не можу наскільки нестерпно жити у постійному страху і під тиском у Криму. Після окупації у ньому остаточно вичавлені «кисень демократії» та згадка про права людини. Окупанти буквально завезли у Крим 300 тисяч росіян і здійснюють силовий «етнічний перерозподіл». Основні і єдині жертви – кримські татари та українці. За будь-яку думку і дію, що спрямовані на відстоювання себе як представника кримськотатарського чи українського народу, вони отримують грати СІЗО та фізичні репресії. Серед останніх варварських дій окупанта: незаконні обшуки, затримання та спричинення смерті ветерана кримськотатарського національного руху Веджіє Кашки. Презирство і огиду до цих нелюдів дійсно вже важко передавати. Російський котлован геноциду і тюрма для народів 21 століття. І де жорстка реакція світу, як і нові санкції проти РФ, мені вкотре незрозуміло.

Не тотальна дурість, а свідома політика Білорусі

Міністр закордонних справ України Клімкін заявив, що затримання в Білорусі громадянина України за обвинуваченням у шпигунстві є тотальною дурістю. Не згоден з формулюванням. До того було затримання Гриба та ще трьох громадян України, голосування в ООН, відмова Лукашенка відвідати Саміт «Східного партнерства». Це не дурість, а свідома політика Білорусі. Відбувається помітний проросійський розворот після спільних військових навчань «Захід-2017». Тому мені незрозуміло чому Україна не виступає з позицією про неможливість проведення будь-яких переговорів на території ворожого нам Мінську.

Відшкодування як складова завершення конфлікту на Донбасі

У рамках проекту Школа права УКУ / UCU Law School вдалось відвідати лекцію одного з найвідоміших юристів-міжнародників України Mykola Gnatovsky. Цього разу президент Європейського комітету із запобігання тортур говорив про відшкодування шкоди, що завдана збройним конфліктом.

Для кожного адекватного фахівця у сфері міжнародного права зрозуміло, що коли ми говоримо про Донбас і Крим, то можна йде про міждержавний збройний конфлікт між РФ та Україною у формі російської агресії та окупації території України. Тому це питання навіть не обговорюється. Проблема у іншому. Цей конфлікт відбувся у Європі, між країнами, що є учасниками усіх основних міжнародних конвенцій. На жаль, не існує єдиної моделі для вирішення міжнародних конфліктів. Якщо під відшкодуванням шкоди ми розуміємо повернення певного стану (миру, передвоєнного), то потрібно шукати нашу модель як вирішення конфлікту, так і і відшкодування шкоди.

Щоб знайти відповідну модель, як зазначив лектор, потрібно дати відповідь на 4 основних питання:

1) Навіщо то робити? Задля постраждалих, які мають право отримати компенсацію. Задля суспільства, що потребує єднання та порозуміння.

2) Кому відшкодовувати? Хто є жертва і які є категорії, критерії? Звичайно, що це жертви збройного конфлікту згідно норм міжнародного гуманітарного права, перш за все, цивільне населення. Також внутрішньо переміщені особи та особи, що виїхали за межі України. Загиблі та їх родичі. Загалом мова йде про мільйони людей. Є багато правових дилем, бо потрібно визначити чи це жертви за результатом злочину чи військових дій. Чи не є вони жертвами допустимих втрат (що передбачені МГП), що виникли у результаті військових дій.

3) Хто буде відшкодовувати? Усім нам проситься відповідь, що лише агресор. Але усі механізми ООН щодо визнання РФ агресором недієздатні. Погано буде відмовитись від будь-якого відшкодування і для України. З офіційної точки зору, так з точки зору негативних перспектив у Європейському суді з прав людини.

4) Як відшкодовувати? Процедурою судовою чи позасудовою (адміністративною)? Скільки компенсації буде достатньо? Тут варто звернути увагу на два приклади: по-перше, досвід претензійної комісії між Ефіопією та Еритреєю на основі домовленостей про врегулювання претензій, по-друге, досвід претензійної комісії ООН, що була створена внаслідок агресії Іраку проти Кувейту. При усій очевидності ситуації навіть там Ірак не був визнаний агресором, а мільярдні компенсації виплачувались за рахунок прибутків від продажу третини нафти, по-третє, за умов відсутності військової перемоги і мізерних шансів на відповідну резолюцію ООН, то варіантом є «міжнародний фонд з відновлення». Такий досвід існував щодо низки африканських країн.

Пан Микола візначив, що без прийняття якогось нового законодавства в Україні нема чинних механізмів виходу з ситуації. Зокрема, безперспективними є судові варіанти як цивільні позови і інші. Суди з мільйонами позовів не впораються. Щодо міжнародних судів, то також є декілька моментів: по-перше, через Європейський суд з прав людини, що дуже довго (по деяким подібним справам 20 років), по-друге, через Міжнародний кримінальний суд (що теоретично може покарати 5-7 ключових осіб та реалізувати механізми наявного фонду відшкодування), по-третє, гарна перспектива відшкодувань для бізнесу у міжнародних інвестиційних арбітражах, по-четверте, безперспективні і нереальні якісь «єдині великі» позови проти РФ. Занадто багато стримуючих факторів та правових меж.

Як висновок експерт-міжнародник відзначив, що на сьогодні: а) юридичний обов’язок відшкодувати існує, б) необхідність існує, в) як, хто, для кого і за рахунок чого відшкодовувати – не зрозуміло. Всьому цьому очевидно передуватимуть політичні домовленості, а тому залишається лише намагатись впливати на них та кричати, якщо вони вийдуть за адекватні рамки.

Між риторикою і валютою Саміту Східного партнерства

Саміт Східного партнерства та переговори у його кулуарах стали якоюсь дивною сумішшю новин різного забарвлення.

По-перше, питання надання нам макрофінансової допомоги ЄС. Європа не дає нам транш на 600 мільйонів, бо ми не виконали 5 вимог, а саме злочинне зняття мораторію на експорт необробленої деревини, лісу-кругляка (замість того, щоб ввести надвисоке вивізне мито на його експорт) та злочинне і антидержавне відновлення виплат пенсій на Донбасі, а також позитивні вимоги щодо запуску автоматичної перевірки е-декларацій, закону про кредитний реєстр НБУ і перевірки інформації про бенефіціарних власників компаній. Та не все так просто. Порошенко розповідає про якусь ефемерну «осінь реформ» на переговорах з інституціями ЄС і ми вже можемо отримати 1,8 мільярдів євро у 2018 році. На яких умовах до нас піде цей «бенкет» так і незрозуміло. У підсумковій Декларації Саміту, у п. 15 йдеться про запровадження формули «гроші за реформи» та «більше за більше», зокрема, у сфері державного управління, судового сектору і боротьби з корупцією як основи всіх інших політик. Помітних успіхів у цих сферах ми не маємо і навіть є регрес, а тому «фінансові перспективи» сумнівні.

По-друге, перспективи інтеграції. Порошенко вчергове наголосив на бажанні нашої країни долучитись до енергетичного, цифрового, митного та Шенгенського простору ЄС. Як вже колись писав деякі з цих речей можуть зайняти більше 10 років, але мати вектори для перспективи добре. Також у Декларацію саміту згадується про «якнайшвидшого укладення Угоди про спільний авіаційний простір (так звана угода про “Відкрите небо”) з Україною». Також Декларації підтвердила європейські прагнення та європейський вибір, на основі угод про Асоціацію, країн партнерів, у тому числі України, але, як завжди, без згадки про перспективи членства. Також є інформація, що Україна додасть до рішення саміту Східного партнерства дорожню карту свого зближення з ЄС. Та мусимо зрозуміти просту річ: швидкість нашої інтеграції прямо залежить від швидкості реформ.

По-третє, питання безпеки. У п. 6 Декларації є наступне положення: «Учасники Саміту вітають залучення та посилену роль ЄС у вирішенні конфліктів та його зусилля з відновлення довіри в рамках або на підтримку узгоджених форматів переговорів та процесів, у тому числі через безпосередню присутність ЄС (у конфліктних регіонах) у разі потреби». Це можна розглядати як натяк на можливу участь миротворців ЄС у потенційній місії на Донбасі.