автор – Дьомочко М., аналітик ІАС

-pY8yEkqqdg

http://news.yahoo.com/

29 травня 2015 року представники ООН у черговий раз висловили занепокоєння з приводу зростання кількості жертв та насилля у Південному Судані у зв’язку з новим витком ескалації громадянського конфлікту, який триває в країні з грудня 2015 р. Конфлікт викликав небувалий резонанс: новостворена країна, яка проіснувала два роки, знову охоплена громадянською війною.

Територіальні та етнічні конфлікти не є дивним явищем для Африканського континенту, який характеризується безпековою турбулентністю. Проте конфлікт у Південному Судані навряд чи можна розглядати лише у внутрішньо державному вимірі: конфлікт є протиборством США та Китаю з енергетичним «присмаком».

У 70-х рр. ХХ ст. на території сучасного Південного Судану були відкриті великі поклади нафтових ресурсів, що одразу привернуло увагу вагомих країн світу. Висловлюються думки, що Громадянська війна (1983-2005 рр.) була спричинена бажанням США та їхніх партнерів отримати доступ до ресурсів шляхом створення окремої держави, яка була б підконтрольна США.

У ході війни США підтримували повстанців Південного Судану, в той час як КНР підтримував офіційну владу Судану. З метою послабити владу Хартуму США ввели санкції на заборону участі в нафтовому секторі Судану для європейських держав, що дало свої результати в економічному плані. Проте це також мало негативні наслідки, оскільки дозволило Китаю, Індії, Малайзії зайти на нафтовий ринок Судану. Сам факт отримання незалежності Південним Суданом засвідчив поразку Китаюв геополітичному протиборстві зі США.

Нафта Африканського регіону має для США кричущу важливість, оскільки покриває 23% річної потреби. Запаси нафти Південного Судану складають більше 1,14 млрд. барелів (країна посідає одне з провідних місць серед держав на південь від Сахари по енергетичних ресурсах).

Після скасування санкцій у 2011 році США робили ряд кроків з метою покращити енергетичне співробітництво: включили Південний Судан у GPS (GeneralPreferenceSystem) з метою спрощення процесу постачання ресурсів та товарів; залучили американські компанії у діяльність, пов’язану з логістикою та розвідкою корисних копалин паливно-енергетичного сектора.

КНР вміло реагувала на ситуацію, швидко розширивши співпрацю в нафтовому секторі з новоствореною державою. До моменту скасування санкцій у 2012 році КНР уже була міцно закріплена на нафтовому ринку Південного Судану. Витіснити КНР не вдалось, адже, за даними, 80% нафти Судану та Південного Судану в 2012 році експортувалося саме до Китаю.

Розуміючи складність свого положення, США почали лобіювати інший спосіб залишити Китай поза грою на нафтовому ринку: побудова альтернативного трубопроводу «ЛАПССЕТ», який би дозволив транспортувати енергоресурси з родовищ Південного Судану в порт Кенії в обхід Судану. Хоча цей проект подається, як зменшення інфраструктурної залежності від Судану, він насправді має глибші корені: у разі успіху нафтопровід проходитиме по території дружніх до США країн та дозволить останнім повністю контролювати потік, а виключення Судану з системи транспортування означає і виключення Китаю, для якого Судан є один із ключових партнерів в Африці. Проте реалізація цього проекту не справляє оптимістичного враження в короткостроковій перспективі, що, очевидно, змусило перейти США до більш радикальних кроків.

Дуже дивним виглядає факт того, що громадянський конфлікт 2013 року охопив саме нафтові штати Південного Судану, тим самим перешкоджаючи Китаю продовжувати діяльність та змушуючи евакуйовувати свій персонал. Навряд чи це просто збіг обставин. США уже мали досвід розв’язування конфліктів з метою отримати доступ до потрібних природних ресурсів, то чи сталося те ж саме в Південному Судані?

Президент країни Салва Кіір мав хороші відносини з КНР, а тому чи не вирішили «приязні партнери» замінити його на вигіднішого їм Ріка Мачара? Частими є заяви експертів та політиків, що Захід та його партнери в Африці (зокрема Ефіопія, яка сприймається, як реальна рука PaxAmericana) є прихильними до повстанців та всяко підтримують їхню діяльність.

Враховуючи зменшення поставок енергетичних ресурсів з Лівії та нестабільність у країнах Близького Сходу, важливість нафти, яка імпортується з Південного Судану, постійно зростає, а тому, з метою зберегти свої позиції в енергетиці африканської країни, КНР активно залучилася у врегулювання громадянського конфлікту. З грудня 2013 року КНР надала піхотний батальйон у чисельності 850 солдатів для діяльності Місії ООН; кредит для МОВР для роботи щодо вирішення конфлікту; налагоджувала постійні контакти з країнами Західної Європи та США під час переговорного процесу в Ефіопії.

До чого ж призведе така політика США? Поки складно дати відповідь на це питання, очевидним є лише факт того, що населення країни, яка 20 років страждала від громадянської війни, отримавши шанс, врешті, на нормальне життя, знову опинилися в осередку конфлікту. Страшні людські жертви, підірвана економіка країни, яка і без того не була надто прогресивною, сотні біженців та внутрішньо переміщених осіб – ось поки основні наслідки конфлікту, які дають можливість західним країнам говорити про перетворення Південного Судану на ще одну «failedstate» в Африканському регіоні. Держава стала заручником того, що володіє великим енергетичним потенціалом.