Автори: Роговик О., координатор ІАС; Дьомочко М., аналітик ІАС.

«Українська криза», що пов’язана з незаконною анексією Криму Російською Федерацією та збройною агресією на сході України, надала нового звучання «українському питанню» в міжнародних відносинах. У цьому контексті особливої актуальності набувають дослідження позицій окремих регіонів світу в рамках триваючих трансформаційних процесів. Враховуючи сучасні тенденції розвитку міжнародних відносин та їх руху до мультиполярного світоустрою, ідентифікація зовнішньополітичних орієнтацій окремих регіонів у нових умовах є важливою для розуміння процесів трансформації світового балансу сил.

М. Сунгуровський констатує, що українсько-російськкий конфлікт спровокував початок перегляду світового порядку та глобального балансу сил. На одному полюсі та на чолі цього процесу опинилися США в союзі з ЄС; на іншому– Росія в оточенні держав з подібними авторитарними режимами.

Однією з головних складових цього процесу є конкуренція світових центрів сили та регіональних лідерів за союзників, у тому числі ті, хто утримався від голосування на Генеральній Асамблеї ООН 27 березня 2014 р. за резолюцію стосовно територіальної цілісності України. Серед них опинилися й такі країни-претенденти на світове або регіональне лідерство, як Аргентина та Бразилія, відносини яких з Росією, США та ЄС можуть значною мірою вплинути на розстановку сил на глобальному та регіональному рівнях, оскільки саме альянси, а не окремі держави, визначатимуть у майбутньому міжнародний порядок денний [1, с. 12]. В. Кириченко справедливо відзначає, що сьогодні Південна Америка відіграє дедалі помітнішу роль у сучасних світових процесах [2, с. 250].

І. Плевако констатує, що дослідження векторів співпраці України є актуальним напрямом наукових досліджень. З початком ХХІ століття для нашої держави відкрилися можливості щодо поглиблення співробітництва з країнами Південної Америки. В умовах світової економічної кризи 2008-2009 рр. значною мірою похитнувся існуючий розподіл сил та водночас були простимульовані нові тенденції й динаміка співпраці держав у світі. Україна, не залишаючись осторонь глобальних процесів, відчула на собі вплив цього негативного явища, яке спричинило значний спад взаємин з південноамериканським регіоном [3, с. 38].

П. Яковлєв узагальнює, що реакція на події в Україні та, зокрема, в Криму в Південній Америці стала похідною цілого ряду чинників і обставин економічного, геополітичного, військово-стратегічного та правого характеру. У тому числі такі: 1) спостережуване в останні роки розширення торговельно-економічної та політичної взаємодії значної кількості латиноамериканських держав з Росією; 2) тиск з боку США, що за інерцією розглядають багато країн у якості своїх клієнтів (що в цілому ряді випадків все ще відповідає дійсності); 3) приклад Китаю, що потужно нарощує економічні позиції в регіоні та проводить самостійну міжнародну лінію; 4) географічна віддаленість країн Південної Америки від району українсько-російського конфлікту, їх, як правило, неповна поінформованість про глибинні причини та суть подій; прихильність більшості латиноамериканських еліт до принципу територіальної цілісності держав; загалом історично закорінена традиція поваги основоположних принципів міжнародного права [4].

Слід також зазначити, що багато південноамериканських інтелектуалів протягом двох сторіч культивували пацифістську орієнтацію. Їхню філософію яскраво відображено в праці Х. Б. Альберді «El Crimen de la Guerra» («Злочин війни»). Жодна південноамериканська держава ніколи не здійснювала колоніального панування чи експлуатації над населенням або територією за межами її власної політичної юрисдикції [5, с. 188].

Варто зазначити про характерне прагнення південноамериканських публіцистів максимально органічно вписати проблеми українсько-російського конфлікту в глобальну тематику, розгледіти в них прикмети великої геополітичної гри, свідоцтва нових явищ і процесів, що розвиваються на світовій арені й зачіпають економічні та політичні інтереси всіх без винятку країн і народів.

Як вважає Ф. Кахат, російська влада розраховувала, що Захід не перейде «червону межу» й не зробить дій, спрямованих, по суті, на політичний і економічний відрив від Росії її ключового партнера на пострадянському просторі – України. Коли нова влада в Києві вибрала прозахідну орієнтацію, Москва анексувала Крим, щоб «зменшити збиток, викликаний втратою України».

Аналізуючи геополітичні наслідки російсько-української кризи, Р. Рохас, у свою чергу, висловив досить нетривіальне міркування, що «ворожа політика Росії щодо України об’єднує Сполучені Штати та Європу в альянс, який ще кілька місяців тому був немислимий». У підсумку Росії доведеться поодинці протистояти кризі, яка в будь-якому випадку призведе до ослаблення російського впливу та позицій як в Україні,так  і в Східній Європі.

З точки зору цілого ряду представників південноамериканського експертного співтовариства, події в Україні й у Криму можна розглядати як приклад наростаючого протистояння Росії та Заходу в особі США і Євросоюзу. Зокрема, нерідко підкреслюється, що кожна із залучених у конфлікт сторін поставила метою включити Київ у орбіту власних геополітичних планів. На думку О. Оньятівіі, Україна була центральною ланкою в «Східному партнерстві» у силу її значущості з точки зору інтересів Росії. Деякі південноамериканські фахівці-міжнародники відзначають той факт, що Україна, опинившись затиснутою між двома полюсами регіональної інтеграції, здійснить стратегічну помилку, якщо піде на згортання співпраці з Росією. У сформованих умовах від Києва потрібно те, що Р. Рохас назвав «геополітичним раціоналізмом».

Політичні настрої, що панують у верхніх ешелонах влади країн Південної Америки, порівняно точно відобразили результати голосування 27 березня 2014р. на Генеральній Асамблеї ООН за проект  резолюції №A/68/L.39 «Територіальна цілісність України» [4]. Голоси держав регіону розподілилися наступним чином: 1) 3 держави резолюцію підтримали (Колумбія, Перу, Чилі); 2) 2 проголосували проти (Болівія, Венесуела); 3) 7 держав утрималися (Аргентина, Бразилія, Гайана, Парагвай, Сурінам, Уругвай, Еквадор) [6].

7 Позиції держав Південної Америки щодо «української кризи» особливості та тенденції

П. Яковлєв підсумовує, що в цілому голосування південноамериканських держав було для Росії більш сприятливим, ніж голосування представників інших регіонів світу, що саме по собі досить показово.

З точки зору довгострокових стратегічних інтересів Москви, на південноамериканському просторі ключове значення має позиція з основних міжнародних питань двох держав «великої трійки» – Аргентини та Бразилії.

На позицію Аргентини в російсько-українському конфлікті впливають три чинники: багаторічна суперечка з Великобританією за суверенітет над Фолклендськими (Мальвінськими) островами; порівняно високий рівень співпраці з Росією; наявність у країні досить численної української громади.

Аргентинський представник у Раді Безпеки ООН 15 березня 2014 р. проголосував за невизнання результатів референдуму в Криму, що цілком логічно випливало з позиції офіційного Буенос-Айреса, який не визнає проявленого на референдумі 2013 р. волевиявлення населення Фолклендських (Мальвінських) островів, охочих залишитися у складі Сполученого Королівства.

Зрозуміло, що і Росія, і провідні держави Заходу, і країни Південної Америки очікували реакції на події навколо України й Криму з боку Бразилії – економічного та політичного лідера південноамериканського регіону, що претендує на роль глобальної держави. Стримана позиція Бразилії відверто розчарувала Вашингтон і Брюссель, які зробили активні дипломатичні кроки, щоб домогтися від бразильської влади засудження політики Росії [4].

В. Сударєв зазначає, що відсутність офіційної реакції уряду Бразилії на події в Україні головним чином пояснювалася тим, що в основі її зовнішньої політики лежать гіпертрофована повага принципу невтручання у внутрішні справи та досить «прохолодне» ставлення до принципу самовизначення народів і націй. До того ж на початку ХХ ст. Бразилія неодноразово стикалася з проявами сепаратизму південних штатів, де проживає переважно біле населення [7]. До того ж  тут прослідковується і вплив концепції Бразильської школи депендетизму, що виступала з критикою відносин залежності держав Південної Америки від розвинутих держав [8, с. 38].

У Раді Безпеки ООН позиція Південноамериканських країн була представлена Аргентиною, Чилі та Венесуелою та ґрунтувалася на наступних аспектах (спільні для усіх трьох країн): 1)  задекларовуванні  вірності  принципам ООН (принцип територіальної цілісності, суверенітету та непорушності кордонів); 2) єдиним способом вирішення конфлікту вбачають широкий діалог і  зменшення рівня риторики; 3) різко продемонстрували свою негативну позицію щодо порушень прав людини на Донбасі, катастрофи боїнга МН17 та перешкоджання діяльності ОБСЄ.

Представник Чилі в Раді Безпеці ООН  О. Еррасуріс заявив, що його країна підтримує запропоновану США резолюцію,яка засудила референдум, що відбувся навесні в Криму. Чилійський посол також заявив, що міжнародне право вимагає «поваги незалежності суверенітету та існуючих кордонів України» [9].

У виступах Чилі відображається дипломатично висловлена та завуальована критика Російської Федерації (наголошує, що члени ООН не мають права застосовувати силу, та акцентує увагу на необхідності виводу всіх іноземних військ  з території України), серед засад міжнародного права наголошує на принципі поваги до територіальної цілісності, непорушності кордонів і суверенітету України, висловлює занепокоєння з приводу того, що Рада Безпеки виявляється бездієвою (натяк на те, що в подіях в Україні задіяна іноземна країна), чітко називає озброєні угруповання на сході України  сепаратистами.

Окрім вище зазначених спільних рис виступів, у доповідях делегації Аргентини можна розглянути наступне: 1) наголошує на принципі стосовно чутливого мовного питання та віросповідання (що є двома вагомими факторами для проросійськи налаштованих громадян); 2) завуальована критика в сторону України («треба,щоб усі українські сторони утримувалися від позицій та рішень, що могли б погіршити становище й політику faits accomplis, яка заважає пошуку компромісів та діалогу); 3) серед усіх принципів міжнародного права ця країна неодноразово наголошує саме на принципі невтручання у внутрішні справи України (зокрема, про неприпустимість економічного та політичного втручання); 4) вважає, що саме внутрішні події є причиною інституційної кризи в Україні, а не втручання Росії (березень 2014 р) [10].

Низка південноамериканських держав зайняли критичну позицію стосовно дій Росії в Криму і в Україні. Дві південноамериканські республіки (Болівія та Венесуела) надали Російській Федерації пряму та дієву політико-дипломатичну підтримку, проголосувавши в ООН проти проекту резолюції №A/68/L.39.

Уряд Венесуели прийняв більш агресивну позицію щодо України. Президент Н. Мадуро заявив, що відхід В. Януковича від влади був «неонацистським переворотом», здійсненим екстремістськими групами в межах України та організованими США та НАТО. Такі декларації не дивні, враховуючи, що уряд Венесуели звинуватив Вашингтон у розпалюванні протестів у Венесуелі з метою усунення президента Н. Мадуро [4].

До цього часу  заяви і прес-меморандуми показують, що Південна Америка не має єдиної позиції у цій кризі. Думки, що були висунуті, обертаються навколо власної ідеології або інтересів уряду (Венесуела зосереджена на перевороті, а Аргентина – на референдумі), а не реальної ситуації в Україні [9]. Поруч з тим зберігає своє значення й доктрина третьої позицї, що передбачає проведення політики дистанціювання [11, с. 747] від антагоністичних сил та модифікації доктрини відповідального прагматизму Е. Гейзела [11, с. 750].

Варто підкреслити, що перспективи розвитку ситуації в регіоні Південної Америки здебільшого залежать від перебігу протистояння США-КНР. Вашингтон розглядає можливість поступової зміни пріоритетів експансії Пекіна в регіоні Південної Америки з торговельно-економічної на воєнно-політичну як одну з найбільших загроз своїм національним інтересам [12].

До того ж  у 2014 році спостерігалося нарощування інтенсивності політичних і економічних контактів Росії з країнами Південної Америки. Особлива увага приділялася розвитку співпраці з членами групи АЛБА (Венесуела, Болівія, Еквадор). При цьому ключовими напрямами розвитку стосунків РФ виступали військова та військово-технічна співпраця [13].

Південна Америка приймала В. Путіна з відкритими обіймами. Президент Росії відвідав Аргентину та Бразилію, аби освіжити старі відносини з Новим Світом [14]. Ізоляція Росії на міжнародній арені змушує її шукати не тільки нових економічних, але й політичних партнерів. Саме так інтерпретується візит міністра закордонних справ Росії С. Лаврова до країн Південної Америки [15].

Росія зараз грає на антиамериканських настроях, крім того в регіоні кілька країн підтримали Москву в 2008 р. щодо Абхазії та  Південній Осетії, а зараз – щодо Криму [16]. Враховуючи принциповий характер конфлікту зі США, РФ прагне зміцнювати свої відносини з незахідними країнами. Група БРІКС, яка об’єднує у своєму складі Бразилію, Росію, Індію, Китай і Південну Африку, є для цього природним майданчиком [17]. Саме зараз Москва проявляє активність у БРІКС. Раніше Росія ставилася до співробітництва у рамках цієї організації «якось невизначено», звернула увагу в інтерв’ю «Сіньхуа» Х. Вей. «Проте геополітичні зміни у даний час, особливо криза в Україні, підштовхують Росію до активнішого співробітництва в рамках цього механізму» [16].

Якщо підсумовувати вплив фактора зовнішньополітичної орієнтації на позиції держав Південної Америки щодо «української кризи», то варто відзначити: 1) позиції Болівії та Венесуели визначались антиамериканським характером їх зовнішньої політики та наявністю значної співпраці з Росією та Китаєм; 2) з держав, що підтримали резолюцію ГА ООН, лише одна має чітко виражену прозахідну орієнтацію (Колумбія), а Перу та Чилі своєю чергою є державами з багатовекторною зовнішньополітичною орієнтацією; 3) серед країн, що утрималися при голосуванні, варто відзначити наступні: а) з широкою загальною багатовекторністю, що спрямована на співпрацю зі США, Росією, Китаєм та Індією (Аргентина, Бразилія, Гаяна); б) зі специфічною багатовекторністю, що передбачає менш тісні стосунки з Росією (Уругвай, Еквадор) чи державами Європи (Суринам); в) з достатньо вираженою прозахідною орієнтацією (Парагвай).

Очевидним є той факт, що активізація різнобічного геополітичного впливу Південної Америки, формування тут нових геополітичних центрів є об’єктивною тенденцією світового розвитку [18, с. 211]. Значна різноспрямованість змін у зовнішній політиці провідних південноамериканських держав суттєво ускладнила геополітичну картину [19, с. 125]. Залежне становище з часів відкриття континенту було і є характерною рисою розвитку регіону, визначаючи його зовнішньополітичну діяльність і сприяючи усвідомленню його державами власної ідентичності в міжнародному контексті. Саме ця залежність зробила регіон підвладним впливу флуктуацій світових центрів влади [20, с. 398].

При всіх наявних протиріччях, нюансах і відтінках  реакція країн Південної Америки на драматичні події, пов’язані з кризою в Україні і російсько-українським конфліктом, стала ще одним переконливим доказом того, що однополярний світоустрій пішов у минуле. На його місці відбувається формування поліцентричної системи світоустрою, у рамках якого південноамериканський регіон отримує можливість не йти у фарватері політики інших держав, а реалізовувати власні міжнародні інтереси [4].

Розвиток стосунків з Південною Америкою відкриває для України вагомі перспективи [21]. Україну та південноамериканські держави єднають: спільність геополітичних інтересів; подібність економічної ситуації; типологічна порівнянність ключових завдань; подібність або близькість підходів до проблематики міжнародної безпеки. Слід зважати й на такі чинники, як взаємні симпатії народів, наявність української діаспори, історичний досвід відносин у минулому [22, с. 292]. Незалежна Україна має історичний шанс виробити та здійснювати щодо Південної Америки нову зовнішню політику на принципах ООН і міжнародного права. Завдання полягає в тому, щоб виробити південноамериканську політику України в рамках її загальної зовнішньополітичної доктрини та національних інтересів [23, с. 547, 548].

Україна має адекватно реагувати на активізацію південноамериканської політики Росії. Тому для нашої країни дуже важливо, використовуючи налагоджений політичний діалог і механізми консультацій, своєчасно (а краще з попередженням) знаходити робочі схеми подолання наявних і можливих суперечностей. Українська південноамериканська політика повинна не тільки крокувати в ногу з часом, а й працювати на випередження, тобто має бути стратегічно зорієнтованою [22 с. 292, 293] задля створення передумов для взаємодії, підтримки на міжнародній арені через узгодження позицій щодо світових політичних та економічних процесів, підходів до вирішення існуючих  проблем [2, с. 254].

Висновки. «Українська криза» 2013-2015 рр. стала важливим фактором інтенсивної трансформації сучасного міжнародного порядку, оскільки пожвавила зміни балансу сил та конкуренцію за посилення впливу в окремих регіонах світу. Такі процеси набувають все більшого значення, адже такі регіони як Південна Америка набирають все більшої ваги в сучасних міжнародних політичних та економічних відносинах.

Позиції держав Південної Америки щодо «української кризи», яку вони розглядають здебільшого як глобальне протистояння світових геополітичних угрупувань, формувались під впливом економічного, геополітичного, зовнішньоорієнтаційного, військово-стратегічного, правового та історичного факторів. До таких факторів можна віднести як особливості внутрішньодержавних систем та ідеологій держав щодо зовнішньополітичної діяльності (трактування принципів ООН і норм міжнародного права, політика дистанціювання, прагматизм), так і вплив зовнішньополітичної орієнтації держав Південної Америки, що зумовлена складною матрицею взаємодій цих держав з провідними світовими гравцями (США, Китай, Росія, Індія, ЄС).

Вплив цих факторів знайшов вираження в офіційних заявах посадових осіб південноамериканських держав, позицій держав регіону на засіданнях РБ ООН та особливостей їх голосування щодо резолюції, пов’язаної з «українською кризою» на ГА ООН. Загальною особливістю цих позицій є прагнення дистанціюватись від «української кризи» (більшість держав регіону утримались від голосування на ГА ООН, що є більш сприятливою позицією для Росії). Поруч з тим відсутність єдиної позиції держав регіону свідчить про те, що вони керуються власними специфічнми інтересами чи ідеологіями (питання спірних Фолклендських островів для Аргентини, особливі відносини Венесуели з державами Заходу).

Південноамериканський вектор зовнішньої політики України набуває все більшої актуальності як в загальному контексті необхідності мобілізації міжнародної підтримки України в протидії державі-агресору, так і  в контексті того, що відбувається пожвавлення південноамериканської політики Росії (що потребує комплексної реакції України). «Українська криза» стала й повинна продовжувати бути важливим фактором інтенсифікації зовнішньополітичної активності України в регіоні Південної Америки та інструментом вибудовування в нових умовах зовнішньополітичних взаємодій на основі принципів ООН, норм міжнародного права та узгодження спільних інтересів та пріоритетів.

Список використаних джерел:

  1. Сунгуровський М. Геополітичний аналіз балансу сил і змін у ньому на фоні російсько-українського конфлікту / М. Сунгуровський // Центр Разумкова. – 2014. – 14 с. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.razumkov.org.ua/upload/1400153819_file.pdf
  2. Кириченко В. Шляхи та механізми подальшого зміцнення взаємовигідних відносин України з державами Латинсько Америки та Карибського басейну / В. Кириченко, 2004. – с. 250-260. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/19880/45-Kirichenko.pdf?sequence=1
  3. Плевако І. Латиноамериканський вектор зовнішньої політики України на сучасному етапі (на прикладі динаміки торгово-економічних відносин із країнами МЕРКОСУР / І. Плевако // Вісник Львівського Університету. Серія: міжнародні відносини. – 2011. – Вип. 28. – с. 38-52.
  4. Яковлев П. Реакция в странах Латинской Америки на события в Крыму и вокруг Украины (в контексте российско-латиноамериканских отношений) / П. Яковлев // Перспктивы, 2014. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.perspektivy.info/rus/gos/reakcija_v_stranah_latinskoj_ameriki_na_sobytija_v_krymu_i_vokrug_ukrainy_v_kontekste_rossijsko-latinoamerikanskih_otnoshenij_2014-05-26.htm
  5. Сорж Б. Латиноамериканський виклик: Соціальна згуртованість і демократія / Б. Сорж, Д. Мартучеллі; пер. з португ. та англ. Т. Цимбал. – Львів: Кальварія; К.: Ніка-Центр, 2014. – 288 с.
  6. Генасамблея ООН підтримала територіальну цілісність України / Українська правда, 2014. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2014/03/27/7020541/?attempt=1
  7. Сударев В. Россия и Латинская Америка на фоне украинского кризиса / В. Сударев // Российский совет по международным делам, 2014. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://russiancouncil.ru/inner/?id_4=4326#top
  8. Окунева Л. С. Бразилия: особенности демократического проекта: Страницы новейшей политической истории латиноамериканського гиганта (1960-е гг.-2006 г.) / Л. С. Окунева. – М.: МГИМО-Университет, 2008. – 823 с.
  9. Sanchez W. A. Latin America’s mixed response to the Ukraine crisis / W. A. Sanchez // Voxxi, 2014. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://voxxi.com/2014/03/21/latin-america-reaction-ukraine-crisis/
  10. Заседания Совета Безопасности ООН в 2014 году и принятые на них решения / Сайт ООН. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org/ru/sc/meetings/records/2014.shtml
  11. Міжнародні відносини та світова політика: підручник / кер. авт. кол. В. Ю. Крушинський; за ред. В. А. Манжоли. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2010. – 863 с.
  12. Зовнішньоекономічне співробітництво України: стан, перспективи розвитку, загрози та ризики // Борисфен Інтел, 2014. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bintel.com.ua/uk/article/vneshekonom/
  13. Розвиток геополітичної ситуації у світі у 2014 році (2) // Борисфен Інтел, 2015. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bintel.com.ua/uk/article/itogi2014-2/
  14. Неер К. Країни Латинської Америки годуватимуть Росію? / К. Неер, Е. Ромеро, Н. Соколовська // Українська правда, 2014. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/inozmi/deutsche-welle/2014/08/13/7034527/
  15. Зоценко Д. Іноземні ЗМІ: Росія шукає нових партнерів / Д. Зоценко // BBC-Україна, 2014. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bbc.co.uk/ukrainian/press_review/2014/05/140429_foreign_press_yg
  16. Танасійчук О. Ю. БРІКС бажає співробітничати, а Путін – воювати / О. Ю. Танасійчук // Укрінформ, 2014. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://blogs.ukrinform.gov.ua/blog/olga-tanasiychuk/briks-bazhaie-spivrobitnichati-putin-voyuvati
  17. Фесенко М. Україна як фактор трансформації міжнародного порядку / М. Фесенко // UA Foreign Affairs, 2014. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uaforeignaffairs.com/ua/ekspertna-dumka/view/article/ukrajina-jak-faktor-transformaciji-mizhnarodnogo-porjadku/
  18. Дністрянський М. С. Геополітика: навчальний посібник / М. С. Дністрянський. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2011. – 436 с.
  19. Сударев В. П. Геополитика в западном полушарии в начале ХХI века: учеб. пособие / В. П. Сударев – М.: МГИМО-Унверситет, 2012. – 128 с.
  20. Цивилизационная структура современного мира. В 3-х томах.Том II: Макрохристианский мир в епоху глобализации / под. ред. Ю. Н. Пахомова, Ю. В. Павленко – К.: Наукова думка, 2007. – 690 с.
  21. Бондаренко К. Латиноамериканський вектор України. Продовження європейського? / К. Бондаренко // УНІАН, 2011. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://www.unian.ua/common/560721-latinoamerikanskiy-vektor-ukrajini-prodovjennya-evropeyskogo.html
  22. Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть / А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, А. С. Гальчинський та ін. – Либідь, 2002. – 470 с.
  23. Івченко О. Україна в системі міжнародних відносин: історична ретроспектива та сучасний стан / О. Івченко. – Київ: Українська академія наук національного прогресу, 1997. – 688 с.